Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

І якої чутливості прилади потрібні, щоб зареєструвати, скажімо, таке життєве благо, як сірник, ба навіть не цілий, і не півсірника, а четвертинку сірника, що нею в'язень увечері припалює свою цигарку, в той час як інші люди — зовсім не курці до того ж! — держать у себе на письмовому столі, хтозна й на що, газові запальнички з два кулаки завбільшки?

Що це за порядки? І де ж правда на світі?

А втім, ми тільки побіжно зазначаємо, що багато питань лишаються відкритими.

Про візити Лені до Рахелі відомо дуже мало, бо черниці того монастиря у зв'язку з певними своїми планами, на які натякала Маргрет, але які ще треба буде розкривати, не дуже охочі виставляти на світло дружні взаємини Лені з Рахеллю. І в цьому випадку доводилося зважати на інтереси одного свідка, що виявив перед авт. надмірну відвертість і вже дорого заплатив за те; йдеться про садівника Альфреда Шойкенса, що в 1941 році, як інвалід війни, без руки й ноги (йому тоді не минуло ще й двадцяти п'яти років) був посланий до монастиря за садівника й помічника сторожа і, як видно, досить добре знав про відвідини Лені. Його пощастило розпитати тільки двічі, бо після другої розмови з авт. його переведено до іншого монастиря, на Нижній Рейн, а коли авт. розшукав Шойкенса й там, того перевели кудись іще далі, а авт. одна вельми енергійна черниця, сестра Сапієнція, досить недвозначно натякнула, що ніхто не зобов'язаний давати йому довідки про кадрову політику ордену. А що зникнення Шойкенса майже збігається в часі з відмовою сестри Цецілії прийняти автора для четвертої розмови, цього разу виключно про Рахель, то автор підозрює якісь махінації чи інтриги і вже навіть знає, в чому річ: орден пробує пустити в світ щось на зразок культу Рахелі, а може, навіть домогтися її беатифікації чи канонізації, і з цього погляду «шпиги» (так названо його самого) для черниць небажані, а Лені ще більше. Все ж таки, поки Шойкенс говорив і йому того не боронили (бо не здогадувалися, про що він говорить), він посвідчив, що до середини сорок другого року щотижня двічі, а то й тричі потай пускав Лені до Рахелі — власне, впускав її через свою сторожку в монастирське подвір'я, «а там вона вже й сама знала, де що». Лотта, що ніколи не почувала великої пошани до цієї «таємничої містичної черниці», не може повідомити про неї нічого, а Маргрет, здається, Лені розповіла тільки про смерть Рахелі. «Зниділа вона там,— сказала вона мені,— зсохла з голоду, хоч я останнім часом щоразу приносила їй попоїсти, а як вона померла, то її просто закопали в саду, без надгробка й без нічого. Я коли прийшла востаннє, відчула, що її вже нема, а Шойкенс мені сказав: „Шкода праці вже, панночко, шкода праці — чи, може, з землі вигребете?“ Я тоді пішла до ігумені й стала допитуватися, де Рахель, але мені сказали, що вона виїхала, а коли я спитала, куди, ігуменя наче злякалась і відповіла так: „Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися?“ А я й досі рада,— провадила Маргрет,— що більш не пішла туди з нею і що мені пощастило відрадити Лені заявляти до поліції, бо це могло б вилізти боком — і самій Лені, й монастиреві, й усім. З мене вистачило отого „Господь близько“ — і як я уявляю, ніби він справді вступає в двері...» (Тут навіть Маргрет перехрестилася).

«Я, звісно, питав себе (Шойкенс під час останніх авт. відвідин, коли йому ще не замкнули рота), що це за молодичка, завжди така шикарна й у такій шикарній машині; дружина чи коханка якогось туза, думав я — бо хто ж тоді ще міг у власній машині кататись: тільки наці або промисловці.

Звісно, цього нікому не слід було знати, і я впускав її в сад нишком, через свою сторожку, й випускав так само; і все-таки воно виявилося, бо в тієї сестри нагорі знайшли недокурки сигарет і тютюновий дим чули, а раз вийшла велика морока з відповідальним за протиповітряну оборону,— він запевняв, що бачив світло в одному вікні, і то могли бути тільки сірники, коли вони там удвох сиділи та курили: адже коли все навкруги затемнено, то й сірника за кілометр видно. Був гвалт, і малу запхали в підвал. (Малу?) Еге, маленьку літню сестру, я її тільки раз і бачив, як її туди переводили; в неї був стільчик для молитви та ліжко, а розп'яття вона не схотіла з собою взяти. „Це не він,— каже,— це не він“. Мені аж моторошно стало. Але та шикарна блондиночка й далі приїздила, вперта була, скажу я вам, навіть пробувала мене вмовити, щоб я їй допоміг викрасти черничку. Просто хотіла забрати її з собою. Ну, я здуру дав себе підкупити — сигаретами, маслом та кавою — і впускав її й далі, вже до підвалу. Там хоч не видно було, коли вони курили, бо вікно нижче рівня землі. Ну, а тоді одного дня вона померла, і ми поховали її на малому цвинтарі в саду. (В труні, з хрестом і з священиком?) У труні, але без священика й без хреста. Я тільки й почув, як ігуменя сказала: „Ну, тепер хоч не буде нам голову морочити тією клятою тютюновою карткою“.»

Оце й усе від Шойкенса. Він справляв не дуже приємне враження, але його балакучість пробудила якусь надію; а втім, та надія так і не справдилась: повідомлення балакунів мають якусь вартість тільки в цілому своєму обсязі, коли відкриєш, де саме вони щось «вибовкали», а Шойкенс таки справді почав був дещо вибовкувати — та якраз тоді його силоміць розлучено з авт., і навіть симпатична сестра Цецілія, від якої у авт. лишилося враження, що симпатія у них взаємна, відпала як джерело відомостей.

Цілком напевно встановлено, що Лені взимку сорок другого — сорок третього року досягла апогею мовчазності й замкнутості. Пфайферам вона відверто виявляє свою зневагу, відразу виходячи з кімнати, щойно вони з'являться. Навіть така кмітлива жінка, як ван Дорн, лише за півтора місяця здогадалася, що їх цікавить не лише поведінка молодої вдови, а головно шанси на онука. Тільки за півтора місяця після смерті А., коли «горда туга» старого Пфайфера дійшла до такого ступеня, «що він уже ладен був із гордості й туги по-дурисвітському волочити й другу ногу — котра у нього здорова була, права чи ліва, цього вже не пам'ятаю... але, кінець кінцем, він же мусив мати одну ногу здорову, щоб волочити другу, так чи ні? Отож вони все приходили й приходили зі своїм гидким, глизявим домашнім печивом, а що ніхто за них не дбав, ні пані Груйтен, ні Лені, ані старий, а вже й поготів Лотта, бо вона не зносила й духу всього їхнього кодла, то вони стовбичили у мене на кухні, і мушу вам сказати правду, їхні розпити, чи не „змінилося“ чого в Лені, я довго розуміла так, що їх, мовляв, цікавить, як вона вдовину честь береже, чи не завела коханця абощо; аж тоді мені свінуло в голові, як я помітила, що вони б охоче заглянули в білизну Лені. Ось що вони хотіли знати, і як я збагнула це, то ще поводила їх трохи за ніс, сказала, що Лені дуже змінилась, а коли вони тоді вчепились у мене мов реп'ях, допитуючись, як саме змінилась, я спокійнісінько відповіла, що вона змінилася душевно; вони зразу й відчепилися. А ще за півмісяця дійшло до того, що Тольцемиха — ви ж, мабуть, уже знаєте, що ми на „ти“ одне з одним, бо всі з одного села родом — отож, кажу, Тольцемиха вже ладна була справді полізти до Лені в білизну; у мене терпець урвався, я й бовкнула: „Ні, ні, це я й сама можу вам напевне сказати, на онука не сподівайтесь“. Ще б пак, вони б радісінькі були підкинути в гніздо маленьке Пфайференятко — кумедно тільки було, що й Губерт теж цікавився, не так незграбно, скорше трошки смутно. Йому хотілось мати онука, нехай навіть від отого — ну що ж, кінець кінцем діждався він онука, ще й на його прізвище записали».

Далі авт. не знає, що діяти: він хотів би дістати в енциклопедичному словнику довідку про одну якість, на його думку, властиву Лені: якість, що її звичайно називають душевною невинністю. Слово «винність» у енциклопедичному словнику є, і ще багато слів на «вин», від «вина» аж до «виняток», причому автор слово «винагорода» спершу хибно прочитав як «вина-города», вина якогось города, зате «винайдення» зрозумів правильно відразу. Чимало є там про вино, причому між ці слова нащось упхався «виноходець»; трапилась авторові й аж непристойно довга стаття про «винищувач», утричі довша, ніж усі довідки про С. I, С. II, С. III, П. і Б., узяті разом. Але жодного слова про невинність — її навіть не згадано. Ну, скажіть самі, куди це годиться? Невже справді німцям винищувачі важливіші за сміх і плач, страждання й блаженство, разом узяті? Це дуже прикро, що в словнику немає невинності; без словника до цього поняття нелегко підступитися. Невже-таки наука не хоче нам допомогти? Чи, може, досить буде сказати, що всі вчинки Лені пояснюються її невинністю, душевною простотою, і не підкріплювати цього ніякою цитатою? Вдачі Лені, до якої автор почуває щиру прихильність, ніяк не можна зрозуміти без цього поняття.

І річ тут не в тому, що вона, мовляв, не мала нагоди позбутись тієї невинності — таких нагод не бракувало, як виявиться незабаром, десь за рік, коли Лені піде двадцять другий.

Що це за молода дівчина, «шикарна блондинка», що в самому розпалі війни ганяє всюди на шикарній машині та підмогоричує балакучих садівників (які, можливо, в темному монастирському саду робляться навіть нахабні), щоб возити каву, бутерброди й сигарети видимо приреченій на повільну смерть, зневажаній черниці, й анітрохи не лякається, коли та черниця, втупивши очі в двері, промовляє: «Господь близько, господь близько»,— і навіть тоді, як вона, глянувши на розп'яття, каже: «Це не він»? Ця дівчина танцює, коли інші гинуть смертю героїв, ходить у кіно, коли падають бомби, дається на підмову, лагідно кажучи, не дуже симпатичному молодикові, одружується з ним, ходить у контору, грає на піаніно, не приймає підвищення на посаду завідувачки, і хоч на фронті гине чимраз більше її співвітчизників, ходить собі далі в кіно, на такі фільми, як «Великий король» та «Небесні пси». До нас дійшло одно чи двоє автентичних її висловлень із тих двох воєнних років. Звичайно, дещо можна дізнатись від інших, але наскільки надійні ці відомості? Кажуть, наприклад, що не раз бачили, як вона сиділа у себе в кімнаті, втупивши очі в свою особисту посвідку, з фотокарткою, де її записано як Гелену-Марію Пфайфер, у дів. Груйтен, нар. 17.VIII.1922 р., і хитала головою. Марія ван Дорн, крім того, відзначає, що коси в Лені тоді знов стали пишні й блискучі, і що Лені (між іншим, звичайно) ненавиділа війну, а ще дужче — неділі, бо в неділю не було свіжих булочок.

Невже вона не помічала незвичайної веселості батька, що, «чарівний, як ніколи» (Лотта Г.), з ранку й до вечора перебував у своїй конторі, «на нарадах», як «начальник планового відділу», вже не власник і навіть не акціонер, а тільки на досить високій «твердій платні плюс поточні видатки».

Нібито без жодного слова, самою тільки зневажливою гримасою зустріла Лені звістку про те, що її свекор за участь у бою, від якого минуло вже двадцять три роки, претендує не тільки на «Почесний хрест фронтовика», а навіть на залізний хрест другого ступеня, і що він «усі вуха протуркав» своєму приятелю Груйтенові — адже той, звісно, у себе в конторі частенько зустрічався й з генералами,— щоб поміг добути цю жадану відзнаку. А тим часом і досі ще жоден лікар не знайшов того осколочна гранати «з мачинку завбільшки», через який Пф. постійно волочив свою «пропащу ногу». Невже вона не помічає й того, що Пфайфери хочуть її обплутати, бо це вони самі подали заяву про вдовину пенсію для неї — не помічає, що підписала ту заяву і що на її рахунок у банку щомісяця надходить шістдесят шість райхс-марок, і навіть за минулі місяці, з 1 липня 1941 року, пенсію теж нараховано? Може, Пфайфери зробили це лиш для того, щоб потім, аж через тридцять років, жорстоко на ній помститися, коли їхній взагалі цілком порядний син Генріх, що не волочить ноги, а таки справді втратив її, якось дорікнув Лені, що вона, мовляв, заробила на прізвищі Пфайферів мінімум сорок, а то й п'ятдесят тисяч марок, майже тридцять років одержуючи кілька разів підвищувану за цей час удовину пенсію, хоч часом, залежно від її власного заробітку, й неповну; а потім — зі злості на самого себе, що до такого докотився, а може (це думка авт., не підтверджена жодним свідком), і з ревнощів, бо ж він потай уклепався в Лені з першого дня — ще й крикнув при свідках (Гансі й Треті Гельценах) їй в обличчя: «А ти що за них зробила, за ті п'ятдесят тисяч марок? Один раз полежала з ним у кущах, а другий раз — це ж увесь світ знає — він уже мусив тебе благати, сердега, а за тиждень загинув і зоставив тобі чисте, бездоганне ім'я, а ти... а ти... а ти...» — та Лені так на нього глянула, що йому заціпило.

Чи Лені здається сама собі потіпахою після того, як їй кинуто в вічі, ніби вона, двічі віддавшись чоловікові, загребла за те близько п'ятдесяти тисяч марок... а вона... а вона?..

Лені не тільки частенько робить прогули, вона взагалі майже не показується в конторі й признається Лотті Г., що її аж млість бере, коли гляне «на оті купи новеньких грошей». Вона захищає свою машину від нової реквізиції й користується нею лише для того, щоб «поїздити за містом», однак тепер чимраз частіше бере з собою матір, і вони «цілими годинами сидять у гарних кав'ярнях та ресторанах, де-небудь над Рейном, усміхаючись одна до одної, дивляться на судна, курять сигарети». Що характерне в той час для усіх Груйтенів, то це ота «незбагненна веселість, від якої просто збожеволіти можна було» (Лотта Г.). Пані Гр. нарешті поставлено остаточний діагноз, майже без надії на одужання: розсіяний склероз, що швидко прогресує. Лені вже на руках виносить її до машини й з машини; вона вже не читає, навіть свого улюбленого Їтса, тільки часом «перебирає пацьорки» (ван Дорн), але не просить «церковного напуття».

Цей період у житті Груйтенів — від початку сорок другого до початку сорок третього — всі близькі до них люди в один голос називають «найрозкішнішим». «Ніякого впину, ніякого сорому, ну нічого для себе не жаліли, брали все, що лиш міг дати чорний ринок цілої Європи, і зараз, як я вам це сказала, ви, може, краще зрозумієте, чого я тепер із Лені не так щоб круто, але не дуже й ласкаво поводжусь... А тоді розкрилось оте страшне діло, що про нього я й досі не знаю, навіщо Губерт його затіяв. Адже ж воно йому непотрібне було. Непотрібне, і квит» (М. в. Д.).

«Діло» розкрилося тільки через одну безглузду випадковість чисто літературного характеру. Груйтен потім називав його «чисто блокнотною справою» — це означало, що всі матеріали він носив завжди при собі, в гаманці й блокноті; поштовою адресою в цьому ділі була його міська контора, і він не звірявся з ним нікому, не втяг у справу нікого, навіть свого приятеля й головного бухгалтера Гойзера. То було дуже ризиковане діло, гра на високі ставки, в якій Груйтена, безперечно, цікавили не так ставки, як сам процес гри, і, можливо, аж дотепер тільки Лені його «розуміє» так, як «розуміла» його дружина та ще — правда, лише до певної міри — Лотта Г.: вона розуміла майже все, тільки не «оту самовбивчу жилку — це ж було самогубство, чистісіньке самогубство... І що він робив з тими грішми? Роздавав пачками, оберемками, купами! Таке все це було безглузде, таке нігілістичне — без мети, без сенсу, якесь божевілля».

Задля цього «діла» Груйтен заснував у одному містечку кілометрів за шістдесят фірму, яку назвав «Шлем і син». Він добував фальшиві посвідчення, фальшиві замовлення з фальшивими підписами («Адже до бланків він мав завжди вільний доступ, а підписи ніколи не були для нього проблемою, під час кризи двадцять дев'ятого — тридцять третього років він часом навіть жінчині підписи на векселях підробляв і казав: „Вона мене зрозуміє, а навіщо її тепер цим хвилювати?“» — Гойзер-старший).

Отож та гра, та справа тривала цілих вісім чи дев'ять місяців і лишилась у пам'яті всіх будівельників як «скандал з мертвими душами». Суть цього грандіозного скандалу полягала в «абстрактній блокнотній грі» (Лотта Г.); в ній фігурували цілі гори оплаченого, одержаного й перепроданого на чорному ринку цементу, цілі загони «чужоземних робітників», що хоча й одержували платню, однак не існували, архітектори, виконроби, десятники, навіть їдальні й куховарки, що існували тільки в Груйтеновому блокноті. Не бракувало й протоколів прийняття об'єктів, і справжніх підписів під протоколами; банкові рахунки, виписки з рахунків — це була «цілком законна й чиста, принаймні на вигляд, справа» (д-р Шольсдорф згодом на суді).

Цього Шольсдорфа, хоч йому був тільки тридцять один рік і хоч він не вдавався ні до якої симуляції («Я б і симуляцією не погребував, але мені це було непотрібне»), всі, навіть найсуворіші військово-медичні комісії визнавали непридатним до військової служби, дарма що не знаходили в нього ніяких фізичних вад чи хвороб: просто він був такий тендітний, нервовий і вразливий, що його не наважувались послати на військову службу — а це таки неабищо, як згадати що й у 1965 році члени медкомісій, німецькі лікарі, всім не зовсім хирлявим молодим німцям «найохочіше приписували б курс лікування Сталінградом». Щоб надійно «застрахуватися», один Шольсдорфів університетський товариш, який «сидів» на впливовій посаді, послав його за трудовою повинністю на службу до фінансової управи того містечка; і Шольсдорф там навдивовижу швидко і так добре освоївся з чужою для нього цариною, що вже за рік «зробився не те що необхідним, а просто-таки незамінним» (відставний фінансовий директор д-р Крайпф, Шольсдорфів начальник, якого пощастило ще розшукати на курорті, де лікують хвороби простати). І далі слова Крайпфа: «Дарма що філолог за фахом, він не тільки вмів рахувати, а й міг осягнути до найменших деталей найскладніші фінансові та бухгалтерські процеси й розпізнавати сумнівні операції — і все це всупереч своєму справжньому покликанню». Цим «справжнім покликанням» була славістика, якій Ш. щиро відданий і досі, а вужче — російська література XIX сторіччя, і «хоч я діставав пропозиції щодо роботи перекладачем, однак волів залишатись у фінансовій управі, бо що це за діло — перекладати унтер-офіцерську чи хай там навіть генеральську німецьку мову на російську? Невже я мав заплямувати цю святу для мене справу, обернувшись на підручний словник для допитів? Та нізащо!»