Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Наш батальйон вирушає ввечері. Перед нами рухається військо, зразу за нами — теж, а зліва нас без кінця випереджають моторизовані колони. Ми маршируємо крізь ніч.

Ще тільки-тільки замрів світанок, коли повітря затремтіло від гуду моторів німецьких літаків, що летіли над нами, несучи західному сусідові ранковий привіт. А моторизовані частини все випереджають нас... «Німецьке військо на світанку перейшло кордони Голландії, Бельгії та Люксембургу й просувається далі на захід». Хтось прокричав це екстрене повідомлення, проїздячи повз нашу колону. Спалахує ентузіазм, ми махаємо руками нашим хоробрим пілотам, що летять і летять над нами.

Маас — це не річка. Це суцільна лавина вогню. Пагорби на обох берегах — наче вулкани, що вивергають вогонь.

Усі прикордонні прикриття на цій ідеальній для оборони місцевості використано. Де підвела природа, там допомогла техніка. Скрізь кулеметні гнізда: перед скелями, в розпадинах скель, у глибині їх. Невеличкі нори, видовбані, обмуровані, бетоновані, а дахом над ними громадяться п'ятдесят метрів тисячолітнього суцільного каменю.

Сто двадцять пікірувальників співають свою залізну пісню! Сто двадцять пікірувальників летять через Ен!

Та жоден не знаходить своєї цілі.

Природа захистила лінію Вейгана густим туманом.

Вставай, невідомий піхотинцю, сьогодні ти повинен сам показати, що пройшов кращу, суворішу школу. Твій порив до перемоги повинен зломити найупертіший опір.

Коли спускатимешся з висот Шмен-де-Дам, думай про кров, що лилася тут.

Думай про те, що цим шляхом уже пройшли перед тобою тисячі. Ти — солдат 1940 року — повинен дійти ним до кінця.

Ти читав на пам'ятному камені: «Тут стояло село Елет, його зруйнували варвари». Які злочинні думки засліплюють твоїх ворогів, що й сьогодні вбачають варвара в тобі, людині, що б'ється за право на життя!

Рано-вранці 9 червня наша дивізія вже готова до наступу. Хлопці з іншого полку підуть в атаку на нашій ділянці. Ми приділені до дивізійного резерву.

Бойова тривога! Виходь!

Четверта година ранку. Ще очманілі від сну, вилазимо один за одним з намету. Починається діловита метушня.

Історія цього героя — приклад безстрашної відваги й самовідданості німецького офіцера. Нам казали, що офіцер повинен мати відвагу вмерти поперед своїх солдатів. Але ж кожен солдат у ту саму мить, коли ступає на бойовище й хапає ворога за горлянку, братається зі смертю. Він викидає страх геть із серця, його чуття враз загострюються до краю, а сили напружуються, як тятива лука, він падає в обійми примхливого щастя і, сам того не усвідомлюючи, відчуває, що тільки з відважним ідуть у спілку щастя й божа ласка. Нерішучих захоплює приклад відважних, а образ того єдиного, для кого безстрашність — основа життя, запалює вогонь хоробрості в серцях солдатів навколо нього. Такий був полковник Гюнтер!

Ворог б'ється затято, підступно, а в оточенні відбивається до останку. Він майже ніколи не здається. Це сенегальці, вони тут у своїй стихії — майстри війни в чагарях. Мистецьки маскуючись за стовбурами дерев, за штучними чи природними стінами з листя, вони завжди окопуються там, де стежка чи галявина в лісі приваблює учасників атаки. Стріляють зовсім зблизька, майже кожен постріл влучний, майже кожна рана смертельна. Стрільці, що ховаються на деревах, теж здебільшого невидимі. Часто вони пропускають наших вояків повз себе, щоб потім убити ззаду. Їх ніяк позбутися, вони допікають резервним підрозділам, зв'язківцям, штабам, артилеристам. Давно в оточенні, напівживі з голоду, вони вбивали поодиноких солдатів ще й через кілька днів після відступу своїх. Вони лежать, стоять або сидять, тулячись до стовбура, здебільшого ще й прикриті маскувальною сіткою, і чигають на здобич. А коли котрого викриють, то дикун здебільшого зразу помічає це, падає, мов лантух, згори і блискавично зникає в хащах.

Далі, далі, не можна затримуватись, особливо тут. Батальйон без прикриття крокує долиною. Хто зна, чи на висотах обабіч не засів ворог — далі, далі! Це ніби чудо: ніхто не перешкоджає нашому наступові. Французи, відступаючи, розграбували й поруйнували села.

«Он там нагорі видно Шмен-де-Дам,— тихо промовляє мій сусід — його батько поліг на світовій війні.— Це, напевне, долина Елети, тут його було поранено, коли він підносив їжу».

Широка автострада веде через долину Елети до широкого кряжа біля Шмен-де-Дам, що панує над нею. Обабіч дороги навряд чи знайдеться клаптик землі, не переораний снарядами в світову війну. Ніде не видно жодного великого дерева зі справжнім стовбуром. У 1917 році тут зовсім не було дерев — усі погинули під обстрілом. Відтоді з коріння пішов поріст, і з кожного пенька став кущ.

Ми раз у раз поглядаємо на годинники. Ще раз усе вивіряється й виміряється. Останні нагадування, і ось тишу розтинає постріл. Атака! З узліссів, із-за чагарів стріляють німецькі гармати. Вогняний вал повільно котиться вгору схилом другого берега Ени. Вся долина вкрита хмарою диму, бувають хвилини, коли ми майже нічого не бачимо. Під сильним вогнем сапери підносять надувні плотики й переправляють піхоту. Починається тяжкий бій за форсування Ени й каналу. До дванадцятої години ми займаємо висоти другого берега, хоч ворог затято відбивається. Ми вже не бачимо нічого зі свого спостережного пункту. Висунутий уперед спостерігач і обидва радисти ще зранку пішли з піхотою. Пополудні надходить і для спостережного пункту та вогневої позиції наказ переміститись. Пече сонце. Ось ми вже й біля переправи. На висоті 163 обладнаємо новий спостережний пункт.