Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Авт., занадто небезсторонній в усьому, що стосується писання прози, воліє утриматись від коментування.

Підсумувавши всі об'єктивні відомості про А. й звівши всі суб'єктивні до якогось ядра, що більш-менш відповідало б об'єктивним, дійдемо висновку, що з нього напевне вийшов би досить добрий учитель фізкультури, який за сумісництвом міг би викладати й малювання. Але читачі вже давно знають, де приземлився він після кількох невдалих спроб знайти своє покликання в армії.

Але ж і там, як відомо, не дають попуску нікому, а надто тому, хто мусить починати військову кар'єру з самого низу й спершу вислужуватись на унтер-офіцера — єдиний службовий шлях, доступний для А., що «мусив з четвертого класу гімназії вернутись у народну школу» (Гойзер-старший). І тут треба задля справедливості сказати, що сімнадцятирічному А., який спершу подався добровольцем до трудової армії, а вже звідти в справжню казарму, почало трохи світати в голові. В листах додому (всі вони лежать у шафці, напоказ кожному) він пише: «Я хочу домогтися свого всупереч усім перешкодам, і навіть якщо не знаходжу в людях зичливості, не буду весь час тільки нарікати на них, тату й мамо, а прошу вас: коли я ступив на новий життєвий шлях, не сподівайтеся зразу побачити мене на його вершині». Сказано зовсім непогано, з приводу одного зауваження пані Пф., яка, вперше побачивши А. в формі, відразу уявила його «військовим аташе в Італії абощо».

Кінець кінцем, якщо приділити А. крихту поблажливості — а це завжди бажана річ — і бодай мінімум того, що можна б назвати справедливістю, та зважити на те, яке вкрай погане виховання дістав він, то вийде, що він був не така й нікчемна людина; і що далі від своєї рідні він опинявся, то кращий робився, бо на чужині ніхто не вбачав у ньому майбутнього кардин- чи адмірала. Все ж таки в армії він за півтора року став кандидатом на унтер-офіцерський чин; навіть якщо врахувати, що наближалась війна і це сприяло швидшому просуванню по службі, однаково це не так мало; а під час французької кампанії його підвищено на унтер-офіцера, і ось у цьому чині, «свіжоспечений», він з'явився на банкеті в Груйтеновій фірмі.

Надійних свідчень про те, як у Лені того вечора ожила любов до танців, немає — самі чутки та плітки, і ті й другі суперечливого характеру: зичливі, уїдливі, ревниві, поблажливі; якщо припустити, що з восьмої години вечора до четвертої ранку йшли до танцю десь від двадцяти чотирьох до тридцяти разів, а Лені покинула залу вдвох із А. зразу після півночі, та звести всі чутки й плітки до якогось вірогідного середнього числа, то виходить, що Лені протанцювала дванадцять танців. І треба сказати правду, що з цих, як ми припускаємо, дванадцяти танців вона танцювала з Алоїзом не більшість і не майже всі, а таки всі. Вона не вшанувала почесним туром ні свого батька, ані старого Гойзера,— вона танцювала тільки з Алоїзом.

На фотографіях, що їх можна побачити в шафці у Пф-ів поруч згодним орденом і значком за участь у бою, тогочасний А. постає перед нами як взірець ідеального юнака, цілком придатного на те, щоб за воєнного часу не тільки прикрашати своїм зображенням обкладинки ілюстрованих журналів, а й друкуватися в таких журналах; і навіть не лише за воєнного часу. Згідно з усім, що знали про нього Лотта, Маргрет і Марія (як самі, так і зі скупих зізнань Лені), та ще додавши Гойзерові висловлювання, можна уявити його як бравого хлопця, що після тридцятикілометрового маршу, свіжий як огірочок, з поставленим на бойовий звід автоматом на грудях, у розхристаному кітелі, на якому теліпається перший орден, на чолі свого загону вступає у французьке село, твердо переконаний, що це він завоював його. Тут-таки пересвідчившися з допомогою своїх солдатів, що в селі нема ні партизанів, ні відьом, він старанно обмивається, перемінює білизну та шкарпетки, а тоді залюбки тюпає ще дванадцять кілометрів крізь ніч (не мавши досить розуму, щоб як слід пошукати в селі, чи не знайдеться де покинутого велосипеда — а може, просто наляканий лицемірними плакатами: «За мародерство — смертна кара!»); сам-один, невтомний, вирушає в ту дорогу лише тому, що чув, нібито в містечку за дванадцять кілометрів є дівчата. Виявляється, що то кілька підстаркуватих повій, жертв першої хвилі німецького сексу, яка прокотилась у 1940 році, п'яних і втомлених напруженою «працею», і коли черговий санітар відкриває нашому епізодичному героєві деякі статистичні дані та дає змогу кинути «холодний погляд» на жалюгідних, зів'ялих «дівчат», він тюпає назад, так і не вгамувавши свого голоду, дванадцять кілометрів (причому аж тепер йому спадає на думку, що таки варто було не полінуватись і як слід пошукати в селі, чи нема де схованого велосипеда), скрушно згадує своє знаменне ім'я[15] і після загалом п'ятдесятичотирьохкілометрового походу вмить поринає в короткий, глибокий сон, а прокинувшись удосвіта, можливо, посидить іще трохи над «літературними вправами» і вирушить далі в похід, завойовувати нові французькі села.

Отож із ним Лені протанцювала, орієнтовно, дванадцять разів («Цього в нього не відбереш: танцюрист із нього був знаменитий!» — Лотта Г.), а тоді, десь перед першою годиною ночі, дозволила відвести себе до недалекого парку, розпланованого на місці колишнього фортечного рову.

Звичайно, про цю подію дуже багато філософували, теоретизували, полемізували, а також аналізували її. Це ж був скандал, ціла сенсація, що Лені, яку вважали «неприступною», далась на підмову «саме отому» (Лотта Г.). Якщо й тут удатись до того способу, яким ми визначили кількість протанцьованих танців, тобто вивести з різних думок і висловлювань пересічний підсумок, то виходить такий результат: понад 80% утаємничених і причетних осіб приписують А. корисливі мотиви у звабленні Лені. Більшість убачає тут навіть якийсь зв'язок із планами А. щодо офіцерської кар'єри; він, мовляв, вирішив підчепити Лені, щоб мати підтримку грошового туза (Лотта Г.). Увесь рід Пфайферів (включно з кількома тітками, однак за винятком Генріха) додержується думки, що Лені сама звабила Алоїза. Можливо, і те і те припущення неслушне. Хай уже який там був А., однак до розважливих матеріалістів він не належав, чим дуже вигідно відрізнявся від усієї своєї родини. Можна припустити, що він утьопався в розквітлу, як повна троянда, Лені; що йому надокучили втомливі й не надто втішні пригоди по французьких борделях, і «свіжість» (авт.) Лені немовби сп'янила його.

Що ж до Лені, то її, мабуть, можна виправдати тим, що вона просто «забулась» (авт.); її запрошено прогулятись колишнім фортечним ровом, а літня ніч була погожа, тепла, і як узяти до уваги, що А. напевне повівся з Лені ласкаво, а може, й настирливо, то, в найгіршому разі, дійдемо до висновку, що хибний крок Лені мав не моральну, а скоріше чисто фізіологічну природу.

Оскільки парк на місці фортечного рову й досі існує і огляд місця події великих труднощів не становив, такий огляд проведено; там тепер створено щось на зразок ботанічного саду, і є клапоть десь із півсотні квадратних метрів, засаджений вересом (атлантичним). Проте міській управі паркового господарства «плану парку в 1941 році розшукати не пощастило».

Єдиний коментар самої Лені щодо трьох дальших днів, який дійшов до нас,—«невимовно гидко»; це — і тільки це — враження виклала вона цілком однаковими словами Маргрет, Лотті й Марії. Відомості, добуті з інших джерел, наводять на думку, що А. виявився не дуже делікатним і, в кожному разі, зовсім не винахідливим коханцем. Рано-вранці він потяг Лені до однієї своєї тітки, Фернанди Пфайфер, досить непевної особи, що завдячує своє ім'я батьковим франкофільським і сепаратистським нахилам, які вся рідня, звичайно, заперечує; вона мешкала в однокімнатній квартирці у старому, поставленому ще 1895 року будинку, не тільки без ванни, а й без водопроводу — принаймні в самій квартирі, бо кран є тільки на сходах. Ця Фернанда Пфайфер, що й досі чи, краще сказати, вже знову, бо тим часом їй велось непогано — мешкає в одній кімнатці в старому будинку (на цей раз — поставленому 1902 року), пам'ятає, «звичайно, дуже добре, як ті двоє приперлися до мене: щоб ви знали, були вони схожі не на парочку голуб'яток, а скорше на побитих цуценят. Таж йому годилося бодай відвести її до якогось готелю, коли вже вони так побавились на лоні природи до пристойного готелю, де б вона могла помитись, перевдягтись і взагалі трохи опорядитися. Той дурний хлопчисько зовсім не знав, що таке культура». Сама пані (чи то панна) Фернанда Пфайфер, як здалось авт., свого часу добре знала, що таке «культура». У неї теж славнозвісні пфайферівські коси, і хоч вона вже не молода, далеко за п'ятдесят, і живе тепер не дуже заможно, проте у неї знайшлася пляшка найдорожчого сухого хересу. Той факт, що всі Пф-и, включно з Генріхом, не хочуть і знати Фернанди, «бо вона кілька разів — та ще й без успіху — пробувала держати пивничку», анітрохи не робить її в авторових очах менш вірогідним джерелом. Останні її слова були такі: «Ну, подумайте самі, як то було дівчині сидіти й нудитись у моїй одній кімнатці? І що мала робити я — чи зійти з дому, щоб вони могли собі далі... гм... ну, бавитись, чи, скажімо, грішити... а чи сидіти з ними? Адже тут їй було гірше, ніж у найдешевших номерах, де все ж таки знайдеться вмивальник та рушник і де можна замкнутися». Кінець кінцем надвечір Алоїз вирішив, що треба «рука в руку», з високо піднятими головами, не оглядаючись на гнилу буржуазну мораль, стати перед очі батьків (Ф. Пфайфер); ця фраза теж, певно, не сподобалась Лені, судячи якщо й не з її слів, то зі «зневажливої міни». Тепер важко встановити об'єктивно, чи А. просто трохи туману напускав у манері, засвоєній колись із «Лева Фландрії», чи в нього під впливом «великої й чистої події» (такими прикро нескромними словами, при Лені, назвав він перед тіткою те, що сталося) прорвалась справжня ідеалістична риса натури. Так чи так, а він виявив яскраво виражену схильність до пишних слів, та ще й шаблонних, і зовсім неважко уявити, як Лені з її земною, матеріалістичною, чужою всякій надхмарності та нещирості вдачею насупилася, слухаючи ту балаканину. Вірте чи не вірте непевній тітці, але вона повідомила, що їй здалося, ніби Лені була дуже мало зацікавлена в тому, щоб перебути з А. ще одну ніч у ліжку чи у вересі, і коли А. на хвильку вийшов, вона витягла з кишені мундира відпускну посвідку й розчаровано наморщила носика, побачивши, що відпустка скінчиться ще не скоро. Одне в цьому повідомленні безумовно не відповідає дійсності: у Лені не носик, а таки справжній, повноцінний, бездоганної форми ніс.

Оскільки А. ніяк не виявляв наміру тікати з викраденою дівчиною кудись далі, то пізно ввечері, після того як вони «просиділи цілий день мовчки й випили всю мою каву», їм не лишалося нічого іншого, як справді стати перед очі своїх родин. На велику для Лені прикрість, спершу подалися до Пфайферів, що жили в далекому передмісті, відколи старого Пф. «переведено на службу до міста». Старий Пф., насилу приховуючи тріумф, видушив із себе докір: «Ну як ти міг так учинити з дочкою мого давнього приятеля?»; пані Пф. обмежилася досить млявим: «Ну хіба ж так годиться...» Генріх Пфайфер, якому тоді було п'ятнадцять років, нібито добре пам'ятає, що всі тоді просиділи цілу ніч за кавою з коньяком (коментар пані Пф.: «Задля такої нагоди не шкода...»), укладаючи детальні шлюбні плани; Лені мовчала, бо її й не питано. Врешті вона заснула, а Пф-и далі укладали свої плани, обговорюючи все аж до таких подробиць, як розмір помешкання для молодих та його вмеблювання («Не може ж він оселити дочку менш як у п'ятьох кімнатах — адже це його святий обов'язок перед нею», «Червоне дерево — ніяк не дешевше», «Може, він таки нарешті поставить дім для себе чи принаймні для дочки»). А вже над ранок (усе дальше зі слів Генріха Пф.) Лені «спробувала повестися навмисне зухвало, удаючи з себе шльондру. Викурила підряд дві сигарети, затягуючись глибоко й пускаючи дим носом, і наквацювала губи помадою». Телефоном від сусідів викликали таксі — цього разу пан Пф.: «Задля такої нагоди не шкода...» (Чого? — Авт.) — і поїхали до Груйтенів, куди прибули,— відтепер ми маємо спиратись на свідчення ван Дорн, бо сама Лені, як і раніше, вперто мовчить,— «безбожно рано, тобто десь о пів на восьму». Пані Груйтен після майже безсонної ночі (повітряна тривога і перша застуда малого Курта, її хрещеника) ще була в ліжку й саме снідала «кава, грінки й помаранчевий джем — гадаєте, легко було в сорок першому році помаранчевий джем діставати? Але для неї він усе на світі зробив би»).

«Отак Лені й з'явилась удома, неначе „воскресла на третій день“ — такою вона мені здалася,— підбігла до матері, обняла її, тоді сховалась до своєї кімнати, попросила мене принести їй туди сніданок і — що б ви думали? — сіла за піаніно. Пані Груйтен так, знаєте, спокійно підвелася, прибралася, накинула мантилью — прегарну старовинну річ, вона в роду Баркелів завжди діставалась у спадщину наймолодшій дочці, — вийшла до вітальні, де чекали Пфайфери, й питає приязно: „Чого панство бажає?“ Ну, спершу трохи посперечалися за те „панство“ „Господи, Гелено, чого це ми для тебе раптом „панством“ стали?“,— а пані Груйтен їм: „Я щось не пам'ятаю, щоб ми з вами коли на „ти“ були“,— і тоді стара Пфайфериха сказала: „Ми просимо руки вашої дочки для нашого сина“. Моя пані на те тільки гмукнула: „Гм...“ — і більш нічого; відійшла до телефону й дзвонить у контору, щоб негайно розшукали її чоловіка та прислали додому».

Потім, очевидно, з півтори години розігрували гнітючу мішанку з комедії й трагедії, таку характерну для міщанського сватання. Шістдесят разів прозвучало слово «честь» (ван Дорн запевняє, ніби може це точно довести, бо рахувала й робила рисочки на дверях). «Якби це не про Лені йшлося, мені б смішно було, бо як вони помітили, що пані Груйтен дуже мало зацікавлена в тому, щоб рятувати честь своєї дочки шлюбом з їхнім Алоїзом, то зразу відступили й стали вдаряти на честь свого сина — виставляти його як зваблену дівчину й запевняти, ніби честь їхнього сина як кандидата на офіцерський чин — хоча він і близько не був до того кандидатства — можна врятувати тільки шлюбом. А як почали вихваляти його породу, мов на кінському торгу — гарний чуб, та метр вісімдесят п'ять зросту, та м'язи — це вже було не до сміху».

На щастя, незабаром прибув очікуваний зі страхом старий Груйтен, що повівся («хоча в душі він, либонь, лютував, як несамовитий») «дуже лагідно, спокійно, майже приязно, на превелику полегкість Пфайферам, бо вони всі, звісна річ, потерпали перед ним». Він зразу припинив балачки про честь («І в нас же своя честь є, чи як...» — це старий Пф. і його дружина в унісон, однаковими словами), подивився на А. дуже, дуже задумливо, з усмішкою поцілував дружину в чоло, спитав А., в якій дивізії й полку він служить, «замислився ще дужче», тоді покликав Лені з її кімнати, «ані словом їй не дорікнув», тільки сухо спитав: «А ти як, дочко: брати шлюб чи ні?» Лені, «мабуть, уперше як слід придивилась до А., теж задумливо і якось співчутливо, немовби в неї знов було передчуття (а хіба в неї вже коли було якесь передчуття?— Авт.), і як-не-як, а все ж таки вона втекла з ним з дому, і то з власної волі, от вона й сказала: „Брати“.»

Тоді Груйтен ще раз глянув на А., «навіть із якимсь теплом у голосі» (ван Дорн) промовив: «Ну, гаразд,— і додав: — Ваша дивізія стоїть уже не в Ам'єні, а в Шнайдемюлі».

Він навіть запропонував А. допомогу в клопотанні про дозвіл на одруження, бо ж «часу обмаль». Звичайно, й тепер було дуже просто з'ясувати, що старий Гр. знав про великі переміщення збройних сил ще з кінця сорокового року, а ввечері напередодні весілля в розмові з давніми приятелями довідався, що ось-ось має відбутись напад на Радянський Союз; на своїй новій посаді як «начальник планового відділу він про багато що дізнавався» (Гойзер-старший). Від усіх заперечень проти цього шлюбу, які пізніше, вдень, висунули Лотта й Отто Гойзери, він відмахнувся, сказавши: «Ет, нехай... нехай...»

Лишається відзначити, що А. разом з телеграфованим дозволом на одруження дістав наказ «негайно, до 19.VI.41 повернутися з відпустки до своєї дивізії в Шнайдемюль».

Цивільна реєстрація шлюбу, вінчання: чи варто їх описувати? Можливо, якусь вагу мають такі обставини: Лені відмовилася надягти білу сукню; А. насилу досидів до кінця весільного обіду, страшенно нервуючись. Лені, очевидно, нітрохи не засмучена тим, що офіційної шлюбної ночі не буде, все ж таки провела його на вокзал і там дозволила себе поцілувати. Як Лені згодом — під час одного особливо страшного бомбардування в 1944 році — призналась Маргрет у бомбосховищі її дому, А. за годину перед від'їздом, у тодішній гардеробній кімнаті квартири Гр-ів, настійливо нагадавши їй про подружній обов'язок, змусив її ще раз, тепер уже «чесно й законно», віддатись йому; і відтоді А. «для мене вмер ще за життя» (Лені, зі слів Маргрет).

А вже ввечері 24 червня 1941 року надійшло повідомлення, що А. під час здобуття Гродно «поліг смертю героя».