Розділ «Оповідання»

— Я й забув...

— Отак,— мовила вона,— якщо ти віриш в усе не на словах, а справді, як сам кажеш, то мусиш і в це вірити. Віриш ти в це?

— У що?

— У те, що не можна збавляти собі віку.

— Ат,— сказав він і підняв пістолета вгору.

— Слухай,— сказала вона,— сховай його. Не роби дурниць. Сховай, будь ласка.

Він запхнув пістолета в праву кишеню штанів, сягнув рукою в ліву й витяг патрони. Тьмяні, без блиску, три обойми лежали в нього на долоні.

— Повинно вистачити,— сказав він.

— Стріляй у щось інше,— сказала дівчина,— ось хоч би...— Вона обернулась, поглянула на будинок його батька, зазирнула у відчинене вікно.—...Ось хоч би в тенісні м'ячі.

Його обличчя зашарілося — наче аж потемніло, руки безвладно опустилися, патрони впали додолу.

— Звідки ти знаєш?..— промимрив він.

— Що — знаю?

Він нахилився, підняв з підлоги обойми і обережно засунув назад патрон, що випав з однієї; тоді глянув у вікно, на свій будинок, освітлений сонцем: білі й тверді, лежали там у коробці тенісні м'ячі.

А тут, у цій кухні, пахло купіллю, милом, пахло злагодою і свіжим хлібом, пирогами; на столі лежали червонобокі яблука, газета й пів огірка, ясно-зеленого в осередку, темного й твердого біля шкірки.

— Я знаю й те,— сказала дівчина,— як вони поборювали гріх. Чула колись.

— Хто?

— Ваші святі. Священик розповідав: вони бичували себе, постували й молилися, та ніхто з них себе не вбивав.

Вона повернулась обличчям до хлопця й злякалася: ні, ні, я не твій Єрусалим.

— Вони мали не чотирнадцять років,— сказав хлопець,— і не п'ятнадцять.

— Всяк було,— не поступалася вона.