Розділ «Оповідання»

— Колись,— сказала вона,— домагався аптекар... І вчитель, той, що читає у вас історію.

— Дренш?

— Так, він... Я знаю, чого вони хочуть, але не розумію, що означають ті слова, які від них чуєш. Я знаю, що таке гріх, але не розумію цього, так, як і тих слів, що їх вигукують мені навздогін хлопці, коли я потемки сама собі вертаюся додому; вони гукають мені хтозна-що з під'їздів, з вікон або й з машин. Я знаю ці слова, але не розумію їх. А ти розумієш?

— Розумію.

— То що ж воно таке? — спитала дівчина.— Воно тебе мучить?

— Мучить,— відказав він.— Дуже.

— І зараз теж?

— Так,— сказав він.— А тебе не мучить?

— Ні,— відповіла вона,— мене це не мучить... Мені тільки прикро, що воно існує й що інші чогось від мене хочуть... і що вигукують мені навздогін. Скажи, чого ти надумав застрелитися? Через це?

— Так,— сказав він,— тільки через це. Пам'ятаєш? Як це там?.. «Те, що ти зв'яжеш на землі, буде зв'язане й на небі».

— Пам'ятаю,— відповіла вона.— Іноді я лишалася на уроках релігії в класі разом з усіма.

— Он як,— сказав він,— то тоді ти, може, знаєш, що таке гріх? Смерть?

— Знаю,— мовила вона,— а ти справді в це віриш?

— Вірю.

— В усе?

— В усе.

— Ти знаєш, я в це не вірю... Але я певна, що найтяжчий гріх — застрелити себе чи... Я це чула,— сказала вона голосніше,— на власні вуха.— Вона лівою рукою смикнула себе за вухо, а правою й досі придержувала плаща,— на власні вуха чула, як священик сказав: «Не можна кидати господові під ноги божий дар — життя».

— «Дар життя»,— перекривив він.— І ніяких ніг господь не має.

— Не має? — тихо перепитала вона.— Не має ніг? І ніхто не прибивав їх до хреста цвяхами?

Він помовчав, почервонів, а тоді сказав: