Розділ «Оповідання»

— Чудасія, справді я вже тут.

— Я рада, що ти прийшов. Я з третьої години сиджу замкнена.

Він нишком позирнув на неї, на її руку, що стягала на грудях плаща.

— Чого ти в плащі?

— Ти ж знаєш.

— Того?

— Умгу.

Він підійшов до неї ближче.

— Ти, мабуть, рада, що поїдеш звідси?

— Умгу.

— Один хлопець,— тихо сказав він,— продавав у нас у школі цидулки, там написано про тебе й ти намальована.

— Я знаю,— сказала вона,— він ще казав, що й мені дає грошей, як наторгує за ті цидулки, і що він бачив мене таку як там намальовано. Це все неправда.

— Ще б пак,— сказав він,— його прізвище Куффанг, він йолоп і завжди бреше, це всі знають.

— Але про мене йому вірять.

— Еге ж,— мовив він,— дивно, але про тебе йому вірять.

Вона ще дужче стягла на грудях плаща.

— Того я й виїжджаю так раптово, поки ще всі не поприходили з річки. Мені вже давно нема від них просвітку Кажуть: ти виставляєш своє тіло на оглядини,— байдуже, чи на мені відкрита сукня, чи закрита. А коли одягну светра, то й геть скаженіють... Але в щось же мені та треба вдягатися.

Поки дівчина говорила, він холодно роздивлявся її й думав: як це я про неї й разу не згадав, жодного разу... Коси в неї були біляві, білявими здавались і її очі — кольору свіжообструганого бука,— біляві й ледь вогкі.

— Я не виставляю свого тіла на оглядини, просто я його маю,— сказала вона.

Хлопець мовчав; правою рукою він трохи вище підсунув у кишені пістолета, що важко налягав йому на стегно.