Розділ «Оповідання»

— Тобі тоді перепало?

— Ні, тільки мати зчинила таку бучу. Вона була просто не при собі й скрізь про це розповідала. А мені зовсім не перепало. Я б і забув усе. Покажи,— сказав він.

Коси в неї були гладенькі й цупкі, навдивовижу, він гадав, що вони в неї м'якенькі, а вони були такі, якими він уявляв собі нитки зі скла.

— Не тут,— сказала дівчина.

Вона тепер посувала його вперед, дуже повільно, бо він не випускав із рук її голови, пильно вдивляючись їй в обличчя,— отак, мовби в химерному, ними ж таки створеному танку, обоє пройшли від розчинених дверей веранди через усю кухню,— здавалося, він стояв у неї на передках червичків, і вона, ступаючи, щоразу трішки його піднімала.

Вона відчинила двері кухні, пронесла його через передпокій і розчинила двері своєї кімнати.

— Тут,— сказала вона,— у мене в кімнаті, не там.

— Мірцова,— прошепотів він.

— Звідки ти таке взяв? Моє прізвище Мірцов, а ім'я — Катаріна.

— Тебе всі так звуть і я так звик. Тепер покажи це.— Він почервонів, бо знову сказав «це», замість сказати «їх».

— Дуже шкода,— мовила дівчина,— що для тебе воно гріх.

— Я хочу побачити це,— сказав він.

— Нікому,— мовила вона,— нікому не треба розказувати.

— Ні.

— Обіцяєш?

— Обіцяю... Та одній людині я мушу сказати.

— Кому?

— Подумай,— тихо сказав він,— подумай-но, ти ж знаєш.

Дівчина прикусила губу,— плаща вона й досі так само стягала на грудях,— замислено подивилася на нього й мовила:

— Звісно, йому ти можеш сказати, але більш нікому.