Розділ «Оповідання»

— Іди,— поквапив його Гриф.— Іди швидше, візьми пістолета й приходь. Ти обіцяв. Іди, йди.

— Гаразд,— мовив Пауль,— іду.— Він іще мить постояв, дослухаючись до гомону на річці; звідти долинав сміх і гра духового оркестру. «Як це я жодного разу не згадав про Мірцову?..» І він знову сказав:— Гаразд.— І вийшов.

II

Неначе печатки, думала вона, або мініатюри, чи кольорові медалі; картинки були ніби вигравіювані, ціла серія картинок, круглих і виразних. Вона розглядала кожну з відстані тисячі двохсот метрів, збільшену біноклем у дванадцять разів: церковна будівля з ощадкасою та аптекою, візок морозивника серед сірого майдану — ось перша картинка, вихоплена з решти світу, нереальна; смужка берега й над нею, дугастим обрієм — зеленава вода, поцяткована човнами, барвистими прапорцями,— це друга мініатюра. Серію можна було поширювати досхочу: лісисті шпилі з пам'ятниками на гребені; он там два пам'ятники — стривай, як же вони звуться? — Ренанія й Германія, кам'яні жінки на бронзових постаментах, суворі обличчя, в руках смолоскипи, стоять одна проти одної; виноградники, зелені виноградні лози — в її душі горою здіймається солона хвиля ненависті, запеклої і цілющої; дівчина ненавиділа вино: вони-бо завжди говорили про вино, і все, що вони робили, про що співали в піснях, у що вірили, було непорушно пов'язане з вином; одутлі обличчя, роти, з яких ішов кислий дух, хрипкий регіт, відригування, верещання жінок, лінива тупість чоловіків, певних, що вони схожі на цього — як же його? — Бахуса. Вона довго не відводила бінокля від останньої картинки; її, цю мініатюру, я неодмінно візьму до альбома своїх спогадів — круглий острівець зелені, виноград, підпертий тичками. Можливо, думала вона, я й могла б повірити в тебе, боже всіх цих людей, якби твоя кров не оберталася на вино для них, пролившись задля цих нікчемних дурнів. Прикрими будуть мої спогади, терпкими, ніби виноград такої пори, як зараз, коли кожна виноградна бубка не більша від горошини. Всі картинки були невеличкі, виразні, створені наче зумисне для альбома спогадів, мініатюри, викарбувані з блакиті неба, зелені прибережних рослин та хвиль зеленавої річки й червіні прапорців над ними, змішані з гомоном, що вирував під картинками внизу, наче в кіно,— записаний на плівку текст і музика: хорове скандування, вигуки «Ура!», переможне ревище вболівальників, звуки духового оркестру, сміх; і цяточки білих човнів на острівцях картинок; манісінькі, наче пір'їнки пташенят, і так само легесенькі й прудкі, жваво пурхали вони по зеленавій воді; коли білі цяточки наближались до краю бінокля, гамір на річці трохи голоснішав. Виходить, ось яким усе це залишиться в моїх спогадах: невеличкий альбом з низкою мініатюр, та й більш нічого.

Трішки покрути бінокля — і все розпливається, червоне переходить у зелене, синє в сіре; крутни ще раз — і перед очима зостається тільки кругленьке пасмо туману, й гамір лунає так, немовби то група альпіністів, заблудившись, гукає на допомогу чи подає сигнали рятувальна команда.

Дівчина повернула бінокля й заходилася повільно водити ним по небі, вирізуючи малі кружалочки блакиті, як ото мати вирізала бляшаною формочкою однакові кружалочки жовтого, рівно розкачаного тіста, коли пекла коржики, так тепер вона вирізала кружальця з рівної небесної блакиті, круглі небесні коржики, багато-багато блакитних кружалець. Але ж і там, куди я їду, буде блакитне небо, то нащо в альбомі спогадів оці мініатюри? Геть їх! Бінокль поволі поплив далі. Обережно, подумки сказала вона, тепер я лечу, й відчула легеньке запаморочення, подолавши відстань понад кілометр менше ніж за секунду, перелетіла з блакиті небес на дерева уздовж алеї, а тоді полинула повз дерева, повз сірий шифер сусіднього даху — аж поки раптом зазирнула в чиєсь житло: пудрениця, образ матері божої, дзеркало, чорний чоловічий черевик на блискучій, добре натертій підлозі; ось вітальня: самовар, знов образ матері божої, велике родинне фото, латунна смужка порога й брунатно-вишневе, тепле мерехтіння червоного дерева. Вона спинилася, запаморочення минало не швидко; аж ось залетіла в передпокій; розкрита картонна коробка зі сніжно-білими тенісними м'ячами,— які ж вони огидні, ці м'ячі, подумала вона, як ото груди в декотрих жіночих статуй, від яких мене нудить; ось тераса; під тентом — застелений скатертиною стіл, на ньому брудний посуд, порожня пляшка з-під вина з нескинутим білим станіолевим обручиком на шийці; ох, тату, подумала дівчина, яка краса, що я їду до тебе, і яка краса, що ти не з тих, хто п'є вино, а з тих, хто воліє горілку.

З даху гаража в кількох місцях капала розтоплена смола; і враз дівчина злякалася, бо просто перед нею постало обличчя Пауля — десь так за двадцять чотири метри, безмежно далеко, та в біноклі за якихось два метри від неї. Його бліде обличчя ніби промовляло, що він наважився на відчайдушний вчинок; він мружив очі проти сонця, руки, стиснуті в кулаки, були опущені, так наче він щось ніс, та він не ніс нічого, в конвульсивно стулених кулаках нічого не було; він звернув за ріг гаража і, обливаючись потом, важко дихаючи, вискочив на терасу, аж на столі забринів посуд; хлопець поторгав двері, ступнув два кроки ліворуч, стрибнув на підвіконня й зіскочив до кімнати. Сріблясто заграв самовар — Пауль ударився об сервант, за склом від поштовху задзвеніли поставлені рядочком келишки, стукаючись один об один вінцями; той дзенькіт ще не стих, а хлопець уже побіг далі, перескочив латунну смужку порога, коло тенісних м'ячів рвучко спинився, нагнувсь, але не доторкнувся до них; так він простояв довго, тоді простяг руки, наче хотів когось благословити або пригорнути, несподівано витяг з кишені якусь тоненьку книжчину, кинув її на підлогу, знов підняв, поцілував і поклав у невеличку скриньку під дзеркалом на вішалці; далі вона вже бачила тільки його ноги, коли він біг нагору сходами, і в центрі цієї мініатюри залишалася коробка з тенісними м'ячами.

Дівчина зітхнула, спустила бінокля нижче, і погляд її довго спочивав на візерунку килима; килим був іржаво-червоний, помережаний незліченними чорними квадратами, які спліталися в лабіринти,— у кожному, що ближче до центру, то меншало червоного й більшало чорного, й нарешті якраз посередині лабіринту аж очі різала суцільна чорнота.

Його кімната була далі, виходила вікнами на вулицю; вона знала це відтоді, як їм ще дозволяли гратися разом, це було рік чи два тому; вони гралися вкупі аж до того дня, коли він почав з незрозумілою настирливістю задивлятися на її груди — це заважало їй гратися, й вона спитала: «Чого ти так дивишся, хочеш побачити?», і він кивнув головою, неначе вві сні, вона розстебнула блузку і, вже як було запізно, збагнула, що так робити не годиться; що так не годилося робити, вона побачила навіть не по його очах, а по очах його матері, яка, виявляється, весь час була тут-таки, в кімнаті, і тепер підбігла й закричала, аж чорні зіниці її поробилися тверді, немов каміння,— ох, і той крик я також маю зберегти на платівці моєї пам'яті; мабуть, отак кричали, спалюючи на кострищах відьом,— про це завжди торочив той дядько, що провадив нескінченні суперечки з її матір'ю; він скидався на ченця, що втратив віру в бога... та й мати скидалася на черницю, що втратила віру в свого бога; вона вернулася сюди, до Цішбрунна, після довгих літ розлуки, з гірким розчаруванням у душі, із свідомістю прикрих помилок, закам'яніла в своїй утраченій вірі в те, що називали комунізмом, сповнена пекучих спогадів про чоловіка на прізвище Мірцов, котрий пив горілку й ніколи не мав тієї віри, яку мати втратила аж згодом, їдкою сіллю було просякнуте кожне материне слово й саме її серце.

Крик над лабіринтами килима, раптово перервана гра, макети особняків, що їх батько, тоді генеральний уповноважений будівельної фірми, пропонував населенню,— таких будинків уже років двадцять ніхто не будує; старі скриньки від банківської пневматичної пошти, уривки всіляких линв,— їх завжди приносив із собою отой другий хлопець, що грався разом з ними,— еге ж, його прозивали Грифом; корки розмаїтих розмірів і розмаїтих форм; того дня Грифа чогось не було. Усе зруйнував крик, що так і завис над нею, мов прокляття: відтоді вона для всіх —«дівчина, яка зробила те, чого робити не можна».

Вона зітхала, а тим часом очі її дивилися додолу, на іржаво-червоний килим, на блискучу латунну смужку порога, куди неминуче мали знов ступити брунатні туфлі Пауля.

Втомившись, вона перевела бінокля на стіл під тентом на терасі: темно-брунатний плетений кошичок, повний шкуринок із помаранчів, пляшка з етикеткою «Цішбруннський монастирський садок»; натюрморт плив за натюрмортом, немовби озвучуваний знизу гомоном спортивних змагань на воді; брудні тарілочки зі слідами морозива, згорнута вечірня газета, дівчина прочитала друге слово у першому рядку заголовка на першій сторінці: «Хрущов» і двоє слів у другому рядку: «розверзнута могила»; в попільничці сигарети з брунатним фільтром і без фільтра, білі; проспект фірми холодильників — таж холодильник вони давно мають! — сірникова коробка, вишнево-брунатний відблиск червоного дерева, неначе полум'я, намальоване не старих картинах; угорі на серванті блискучий сріблястий самовар, що вже кілька років не був у вжитку й стояв, мов химерний осяйний трофей; чайний столик із склянкою й гірчичницею на ньому; велике родинне фото — діти з батьком та матір'ю в літній заміській кав'ярні, в глибині ставочок з лебедями, ближче до глядача кельнерка з тацею, на якій стоять два кухлі пива й три пляшки лимонаду; на першому плані родина за столом: праворуч, у профіль, батько, держить перед грудьми виделку з настромленим на неї шматочком м'яса, обснованим макаронами; ліворуч мати затисла в лівій руці зіжмакану серветку, а в правій тримає ложку; в центрі діти, їхні голови трохи не сягають таці в кельнерчиних руках; вазочки з морозивом на рівні дитячих підборідь; сонячні промені, просіявшись крізь листя, яскравими плямами лягли дітям на щоки; посередині, між кучерявими голівками сестер, голова того, хто щойно стояв біля коробки з тенісними м'ячами, а тоді побіг сходами нагору,— його брунатні туфлі ще й досі не переступили вдруге латунної смужки порога.

Знов м'ячі, праворуч від них вішалка, солом'яні брилі, парасолька, полотняна торбинка, з якої стирчить кінчик щітки для взуття; у дзеркалі відбилася велика картина, що висить у передпокої, ліворуч; на картині жінка зриває виноградні грона, очі й вуста в неї — достоту бубки винограду.

Дівчина втомлено опустила бінокля донизу, і її очі, так раптово відірвавшись від уже звичної відстані, заболіли, вона мимоволі стулила повіки. І ржаво-червоні й чорні кола затанцювали під ними, вона знову розплющила очі й злякалася, побачивши Пауля, що саме переступав поріг; він ніс у руці якусь річ, що срібно зблискувала проти сонця; цього разу він не зупинився біля тенісних м'ячів, і коли вона побачила його обличчя не в бінокль,— воно випало з її збірки мініатюр,— то вже не сумнівалася, що він наважився на відчайдушний вчинок; знов забринів самовар, знову дрібно затенькали вінцями один об один келишки в серванті — зацокотіли, мов кумасі, що переказують одна одній свіжу плітку. Пауль став навколішки в кутку біля вікна, і їй тепер було видно лише його правий лікоть, що, неначе поршень, рівномірно ходив уперед-назад і щоразу, зникаючи з очей, робив ніби обертальний рух. Дівчина гарячково порпалася в пам'яті, пригадуючи, коли саме їй доводилося бачити отакі порухи раніше; вона подумки відтворила його рухи й зрозуміла: хлопець орудував викруткою; рукав його червоно-жовтої картатої сорочки то показувався, то зникав, і враз завмер — Пауль трохи відлетів назад; вона побачила його профіль, піднесла до очей бінокля й знову злякалася, так близько від неї все те діялося, зазирнула у відсунуту шухляду; там лежали блакитні чекові книжки, дбайливо перев'язані білим шнурочком, та копії рахунків, зв'язані докупи протягнутою крізь проколені дірочки синьою стьожкою; Пауль квапливо повикладав усі папери на килим, тоді притулив до грудей Щось загорнуте в синю ганчірку, поклав згорток на підлогу, позапихав чекові книжки й копії рахунків у шухляду, і знову їй було видно такі самі, як перед тим, рухи його ліктя, а згорток у синій ганчірці лежав тим часом на килимі.

Вона незчулася як скрикнула, коли Пауль розгорнув ганчірку: на долоні в хлопця лежав чорний, гладенький, лиснючий від мастила пістолет, і долоня була замала для зброї; здавалося, ніби дівчина тим криком вистрелила в нього з бінокля; хлопець обернувся, вона опустила бінокля, примружила зболілі очі й загукала:

— Паулю! Паулю!

Тримаючи пістолета перед грудьми, він повільно перелазив з вікна на терасу.

— Паулю! — гукнула вона.— Іди сюди через садок!

Він запхнув пістолета в кишеню, наставив долоню до очей і помалу зійшов із сходів; перетнув моріжок, прочовгав по жорстві коло фонтана й раптом опинився внизу під її вікном, у затінку альтанки, й опустив руку донизу.

— А,— сказав він,— це ти.