Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Так,— мовив Йозеф,— але я не можу й далі давати йому це щастя, не питай чому, а не можу.

Він поцілував її, поправив коси за вухом і ще раз провів по них розчепіреними пальцями, виловлюючи глицю й пісок.

— Батько швидко вернувся з полону й забрав нас у місто, хоч дідусь заперечував, казав, що для нас було б краще, якби ми росли не серед руїн. Та батько не згоджувався: «Я не можу жити на селі й хочу, щоб діти були тепер зі мною. Я ж їх майже не знаю». Ми його також не знали і спершу боялися й відчували, що дідусь теж боїться його. Ми тоді всі тулилися в дідусевій майстерні, бо в нашому домі не можна було жити. На стіні в майстерні висів величезний план нашого міста, й на ньому всі зруйновані будівлі були товсто позначені грифелем. Сидячи над уроками за дідусевим креслярським столом, ми часто чули, про що розмовляли батько, дідусь і ще якісь чоловіки, стоячи перед тим планом. Не раз зчинялася суперечка, бо батько завжди казав: «Забрати це геть... підірвати...» — і ставив «X» біля грифельної позначки. Решта всі щоразу заперечували йому: «Боронь боже, не можна цього робити». А батько казав: «Зробіть це, поки до міста повернуться люди... Тепер тут ще всюди порожньо, і вам не треба ні на що зважати. Зметіть усе це геть...» Йому знов заперечували: «Це ж рештки віконного склепіння з шістнадцятого сторіччя, а це стіна каплиці з дванадцятого сторіччя». Тоді батько кидав грифель і казав: «Гаразд, робіть як хочете, але ви ще будете каятися, запам'ятайте мої слова... Робіть як хочете, тільки без мене». А вони казали: «Любий пане Фемелю, ви наш найкращий підривник. Не кинете ж ви нас напризволяще». Батько відповідав їм: «І все-таки я кину вас напризволяще, якщо мені доведеться зважати на кожен курник із римських часів... Для мене це просто мури, і, повірте мені, вони відрізняються одні від одних лише тим, що є мури міцні й мури неміцні. Прийміть геть це каміняччя, висадіть його в повітря, і тоді буде лад». Коли вони йшли від нас, дідусь сміявся й казав: «Боже мій, ти ж повинен зрозуміти їхні почуття». Батько також сміявся й відповідав: «Я розумію їхні почуття, але не поважаю їх.— А тоді додавав: — Ходімо, діти, купимо шоколаду». Він ішов із нами на чорний ринок і купував собі сигарети, а нам шоколад. Ми заходили з ним у темні, напівзруйновані під'їзди, підіймалися сходами нагору, бо він хотів купити ще й дідусеві сигар. Він завжди купував і ніколи нічого не продавав. Коли ми отримували зі Штелінгерової Печери або з Герлінгерового Сідла хліб чи масло, то брали в школу і його частку. Він дозволяв нам віддавати все те кому ми схочемо, і одного разу ми купили на чорному ринку масло, яке самі ж подарували, там ще лишилася й записка від пані Клошграбе, Де вона повідомляла: «Цього тижня, на жаль, тільки один кілограм». Але батько засміявся і сказав: «Ну що ж, людям теж треба грошей на сигарети». Бургомістр прийшов знов, і батько сказав йому «В руїнах францісканського монастиря я знайшов бруд з-під нігтів, що походить із чотирнадцятого сторіччя. Не смійтесь, можна довести, що це чотирнадцяте сторіччя, бо в бруді є ворсинки, залишки вовняної пряжі, що виготовлялася в нашому місті лише в чотирнадцятому сторіччі, це вже доведено. Першорядний культурно-історичний раритет, пане бургомістре». Бургомістр мовив на те. «Ви заходите надто далеко, пане Фемелю». Батько відповів йому: «Я зайду ще далі, пане бургомістре». Почувши це, Рут, що сиділа біля мене й щось виводила в зошиті з арифметики, засміялася вголос. Батько підійшов до неї, поцілував її в лоб і сказав: «Так, доню, це справді смішно». В моєму серці ворухнулися ревнощі, бо мене він ніколи не цілував у лоб. Ми любили його, Маріанно, але й досі трохи побоювалися, коли він стояв із грифелем перед тим планом і казав: «Забрати це геть... підірвати» Він був дуже суворий, коли йшлося про мої домашні завдання, завжди казав мені: «Є лише два шляхи — або не знати нічого, або знати все. Твоя мати не знала нічого, по-моєму, вона не закінчила навіть початкової школи, а проте я ніколи не одружився б з якоюсь іншою жінкою. Отже, вирішуй сам». Так, ми любили його, Маріанно. Тепер я знаю, що йому тоді було трохи більше, ніж тридцять, але не можу повірити цьому, бо завжди вважав його багато старшим, хоч на вигляд він був зовсім не старий. Часом він бував навіть веселий, а тепер уже ніколи не буває. Коли ми вранці ще тільки вилазили зі своїх ліжок, він уже стояв біля вікна, голився й гукав нам: «Війна скінчилася, діти»,— хоч війна скінчилася вже чотири чи п'ять років тому.

— А тепер ходімо,— сказала Маріанна,— не можна, щоб вони на нас так довго чекали.

— Хай почекають,— мовив Йозеф.— Я повинен довідатися, що було з тобою, ягнятко. Я ж майже нічого не знаю про тебе.

— Ягнятко? — перепитала вона.— Чому ти так назвав мене?

— Просто мені спало на думку це слово,— відповів він.— Скажи ж мені, що було з тобою. Мені завжди стає смішно, коли я чую в тебе додрінгенську вимову, вона тобі не личить. Я лише знаю, що ти ходила там до школи, але родом не звідти, і знаю, що ти допомагаєш пані Клошграбе пекти хліб, варити їжу і прасувати.

Вона притягла його голову до себе на коліна, затулила йому руками очі і сказала:

— Зі мною? Ти справді хочеш знати, що було зі мною? мене кидали бомби, але не влучили в мене, хоч бомби були великі, а я дуже мала. Люди в бомбосховищі пхали мені в рот різні ласощі, а бомби все падали, і жодна не влучила в мене, я лише чула, як вони вибухали й скалки, розлітаючись, шурхотіли в пітьмі, як шурхотять крильми птахи, і хтось заспівав у бомбосховищі: «Крізь темінь линуть дикі гуси». Мій батько був високий на зріст, чорнявий і гарний. Він носив брунатний мундир із золотим шитвом, на поясі в нього висів кинджал, що поблискував сріблом. Він вистрілив собі в рот. Не знаю, чи ти коли бачив людину, що вистрілила собі в рот. Не бачив, правда ж? Ну, то дякуй богові, що він уберіг тебе від такого видовища. Він лежав на килимі, і кров текла по турецькому візерунку, по смірнському візерунку — так, любий мій, по справжньому емірському візерунку. А мати моя була білява, висока, вона носила синій мундир і елегантний капелюшок, тільки не мала кинджала на поясі. У мене був ще маленький братик, багато менший за мене, також білявий, той братик висів, погойдуючись, над дверима з конопляною мотузкою на шиї, і я сміялася, сміялася ще й тоді, коли мати накинула й мені мотузку на шию, мурмочучи сама до себе: «Він так наказав». Але тієї миті зайшов якийсь чоловік, без мундира, без золотого шитва і без кинджала, в нього був тільки пістолет у руці, і він спрямував його на мою матір, вихопив мене з її рук, і я заплакала, бо вже мала мотузку на шиї і хотіла погратися в ту гру, в яку грався над дверима мій маленький братик, у гру, що звалася: «Він так наказав». Але чоловік затулив мені долонею рота, поніс мене сходами вниз, зняв мені мотузку з шиї і посадовив мене на вантажну машину...

Йозеф спробував відвести її руки від своїх очей, але вона міцно притисла їх і спитала:

— Ти не хочеш почути, що було далі?

— Хочу,— відповів він.

— То не розплющуй очей і дай мені закурити.

— Тут, у лісі?

— Так, тут, у лісі.

— Візьми сигарету в кишені сорочки.

Йозеф відчув, як вона, затуляючи правою рукою йому очі, лівою розстібнула кишеню на його сорочці й витягла з неї пачку сигарет та сірники.

— Я й тобі дам закурити,— сказала вона.— Тут, у лісі.

Мені тоді якраз минув п'ятий рік, і я була така мила Дитина, що мене навіть на машині розпещували, пхали мені в рот ласощі, а коли зупинялися на перепочинок, мили милом. По машині стріляли з гармат і з кулеметів, але не влучили в нас. Ми їхали довго, я добре не знаю, скільки, але напевне не менше, як два тижні. А коли зупинялися на ніч, то чоловік, що не дав мені погратися в гру «Він так наказав», брав мене з машини, загортав у ковдру і клав біля себе на сіно, на солому, а часом на ліжко й казав: «Зви мене татом». Я не знала, що таке «тато», бо на того чоловіка в гарному мундирі завжди казала «папо». Та потім навчилася казати «тату», так я звала тринадцять років чоловіка, що не дав мені погратися в ту гру Тепер я мала ліжко, ковдру й матір. Вона була сувора, але любила мене, і я прожила дев'ять років у їхньому чистому будинку. Коли я пішла до школи, священик сказав: «Гляньте, хто в нас тепер є — справжня, справжнісінька маленька язичниця». Всі діти засміялися, бо вони не були язичниками, а священик додав: «Але ми швидко зробимо з нашої маленької язичниці, з нашого милого ягнятка маленьку християнку». І вони зробили з мене християнку. Ягнятко було слухняне й щасливе, танцювало, скакало на одній нозі, грало в м'яча, стрибало через мотузку й дуже любило своїх батьків. А потім настав день, коли в школі було пролито трохи сліз, виголошено кілька напутніх промов, кілька разів нагадано, що переступлено важливий поріг у житті, і ягнятко пішло в науку до кравчині. Воно вчилося там вправно орудувати голкою і ниткою, а мати вчила його прибирати, пекти й варити, і всі люди в селі казали: «Ну, ця колись вийде за принца, більше ніхто їй не до пари». Та одного дня в село приїхала дуже велика й дуже чорна машина, яку вів бородатий чоловік. Машина спинилася на сільському майдані, і чоловік спитав, не вилазячи з неї: «Скажіть, будь ласка, де живуть Шміци?» Люди відповіли йому: «Шміців у нас багато, котрі вам потрібні?» Чоловік за кермом сказав: «Ті, що мають дочку-приймачку». Тоді люди пояснили йому: «Ну, то вам потрібен Едуард Шміц, він живе он там, бачите, зразу за кузнею, та хата, що перед нею росте самшит». Чоловік подякував і поїхав далі, а всі люди пішли за ним, бо до Едуарда Шміца від сільського майдану було не більше, як п'ятдесят кроків. Я сиділа в кухні й перебирала салат. Я любила цю роботу: обрізала листя салату, погане викидала, а гарне клала в друшляк, де його набиралася ціла купа, чистого й зеленого. Мати саме сказала мені: «Не журися цим, Маріанно, хлопці не винні, що вони стають такі в тринадцять-чотирнадцять років, а деякі вже й у дванадцять, природа вимагає свого, з нею не так легко боротися».— «Я не тому журюся»,— мовила я. «А чому?» — спитала мати, і я відповіла їй: «Я згадую свого брата, як він висів над дверима, а я сміялася, бо не знала який то був жах... А він же був нехрещений». Не встигла мати щось сказати на це, як двері відчинилися — ми не почули, як у них постукали,— і я зразу впізнала її. Вона була така сама білява й висока і носила елегантний капелюшок, тільки вже не мала синього мундира. Вона кинулась до мене, розгорнула обійми і сказала: «Ти — моя Маріанна... Хіба голос крові нічого тобі не каже?» На мить ніж завмер у моїй руці, тоді я обрізала ще один листок салату й відповіла: «Ні, голос крові нічого мені не каже» —«Я твоя мати»,— мовила вона «Ні,— заперечила я,— ось моя мати. Мене звуть Маріанна Шміц».— Помовчавши хвилю, я додала: — «„Він так наказав“, і ви накинули мені зашморг на шию, шановна пані». Кравчиня навчила мене, що таким жінкам треба казати «шановна пані».

Вона кричала, плакала і пробувала обняти мене, але я тримала ножа перед грудьми гостряком уперед. Вона говорила про гімназію і університет, кричала і плакала, але я вибігла через задні двері на город, а звідти полем примчала до священика й розповіла йому все. Він сказав: «Вона твоя мати, природне право — це природне право, і поки ти не станеш повнолітньою, закон на її боці. Погані справи». Я за перечила йому: «Хіба вона не втратила це право, коли гралася в гру „Він так наказав“?» І священик знов сказав: «Ти хитре дівчисько, добре запам'ятай цей доказ» Я запам'ятала цей доказ і завжди наводила його, коли вони торочили мені про голос крові. Я щоразу відповідала їм: «Я не чую голосу крові, просто не чую». Вони дивувалися: «Не може цього бути, такий цинізм протиприродний».— «Ні,— заперечувала я,— протиприродне інше: „Він так наказав“». Вони відповідали: «Але ж це було більше ніж десять років тому, і твоя мати кається, що вчинила так». А я казала: «Є вчинки, яких не можна спокутувати каяттям».— «Невже ти хочеш бути невблаганнішою за самого бога, що судить нас?» — питала вона. «Я не бог,— відповідала я,— і не можу бути такою милосердною, як він» Я лишилася у своїх батьків, та одного не змогла вибороти: тепер моє ім'я та прізвище не Маріанна Шміц, а Маріанна Дросте, і я почуваю себе так, наче в мене вирізано якийсь орган. Я й далі згадую,— тихо додала вона,— свого маленького брата, якого примусили гратися в гру «Він так наказав»... Ти й досі вважаєш, що є щось страшніше за Це, таке страшне, що мені не можна його розповісти?