Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— А ось тут, гляньте-но, пане Фемелю, тут проступає щось темне, це гаманець Юди,— сказав десятник і почав обережно, шанобливо стирати сухою ганчіркою білу плісняву з образу.

Перед очима в них з'явився стіл, накритий парчевим обрусом, і дванадцять апостолів навколо нього. Видно було їхні ноги, китиці обруса, викладена кам'яними плитами підлога зали, де відбувалася таємна вечеря. Він, усміхаючись, поклав руку на плече десятникові і сказав:

— Добре, що ви покликали мене, звичайно, фреску треба зберегти. Вигребіть від неї все сміття й висушіть стіну, а там уже щось зробимо.

Він уже хотів іти, на столі його чекали чай, хліб, масло й оселедець: була п'ятниця, і в монастирі їли рибу. Маріанна вже вийшла зі Штелінгерової печери, щоб забрати його на прогулянку. І враз, уже обертаючись, він помітив унизу, в куточку картини, написані крейдою літери «XYZX». Сотні разів, коли батько допомагав йому виконувати завдання з математики, він бачив написані його рукою «X», «Y» і «Z», і ось тепер він побачив їх знов, тут, над пробоїною в ляді до льоху, між ступнею святого Йоанна і ступнею святого Петра. Колони трапезної були висаджені, склепіння зруйноване, лишилася тільки стіна з зображенням таємної вечері і з написаними крейдою літерами «XYZX».

— Щось сталося, пане Фемелю? — спитав десятник і поклав руку йому на плече.— Ви геть побіліли... Чи це все через дівчину?

— Так, через неї,— відповів він,— тільки через неї, нема чого хвилюватися. Велике спасибі, що ви мене покликали.

Чай йому видався несмачним, хліб, масло й оселедець також. Була п'ятниця, і в монастирі їли рибу. Навіть сигарета видалась йому несмачною. Він обійшов усі будівлі, оглянув церкву, будинок для паломників, обшукав усі місця, важливі з погляду статики, але знайшов ще тільки один-однісінький маленький «х» у льоху під будинком для гостей. Батькове письмо було таке саме характерне, як і його обличчя, хода, усмішка, як його сувора чемність, коли він наливав біля столу вино або подавав хліб. Той маленький «х» був написаний його рукою, рукою Роберта Фемеля, власника контори статичних розрахунків.

— Прошу тебе, прошу, отямся,— сказала Маріанна.

— Я вже отямився,— відповів Йозеф, відпустив педаль газу й лівою ногою натиснув на зчеплення, а правою на педаль гальмування. Гальма завищали, і машина, гуркочучи, шарпаючись то в один, то в другий бік, наблизилась до самого слова СМЕРТЬ. Знялася хмара куряви, до них, вимахуючи руками, кинулися схвильовані люди, що гуляли вздовж автостради, між словом СМЕРТЬ і схрещеними кістками з'явився стомлений нічний сторож із казанком у руці.

— О боже,— мовила Маріанна,— нащо було так лякати мене?

— Пробач,— тихо сказав він,— пробач, будь ласка, я просто не міг стриматися.

Він швидко розвернувся й поїхав назад, перше ніж навколо машини встигли зібратися люди. Тримаючи лівою рукою кермо, а правою обіймаючи Маріанну, він проїхав зі звичайною швидкістю чотири кілометри повз майданчик для гри в гольф, де жилаві жінки й жилаві чоловіки долали шістнадцяту, сімнадцяту, вісімнадцяту ямку.

— Пробач,— ще раз сказав Йозеф,— я справді ніколи більше не буду такого робити.

Він звернув з автостради й поїхав мальовничими полями вздовж тихого узлісся.

«X», «Y», «Z». Це були ті самі знаки, які він бачив на чітких, таких завбільшки, як дві поштові листівки, фотокопіях, що їх батько тасував вечорами, немов колоду карт. «Будинок для видавця на узліссі» —«ХхХ», «Прибудова до фірми „Найнеобхідніші побутові послуги“» —«х», «Будинок для вчителя на березі річки» — саме лише «Y». І ось знов ті знаки, між ступнею святого Йоанна і ступнею святого Петра.

Йозеф повільно їхав між ланами, де з-під пишної зеленої гички вже виглядали з землі буряки, далі починалися стернища, луки, а за ними виднів пагорб поблизу абатства.

— Чому ти не хочеш мені сказати, що сталося? — спитала Маріанна.

— Бо я ще й сам нічого не розумію, мені ще здається, що це неправда, що це тільки страшний сон. Може, я тобі згодом усе поясню, а може, й ні.

— Але ти вже не хочеш бути архітектором?

— Не хочу,— сказав він.