«Невже ви не жартуєте? Невже справді в знищенні абатства грала якусь роль ця, так би мовити, абстрактна цікавість?»
«Ні, не жартую».
«Мені здається, що я все-таки повинен продовжити свій допит, дізнатися про ваші політичні погляди. Звертаю вашу увагу на те, що давати хибні свідчення не має сенсу, у нас є всі необхідні документи, щоб перевірити ваші слова».
Аж тієї миті він згадав, що абатство тридцять п'ять років тому побудував його батько. Вони дітьми стільки про це наслухались, так звикли до цих слів, що вже не сприймали їх, і тепер йому стало страшно — ану ж американець довідається про це й подумає, що знайшов пояснення його вчинкові: батьківський комплекс. Мабуть, краще було б таки сказати йому: «Я висадив у повітря абатство тому, що вони не пасли ягнят його». Тим самим він дав би цьому офіцерові вагому підставу вважати його, Роберта, божевільним. Але він тільки дивився у вікно на струнку вежу собору Святого Северина як на здобич, що випорснула з його рук, і на всі запитання американця, не задумуючись, відповідав:
«Ні».
Дівчина відсунула від себе порожню тарілку і, взявши в праву руку обидві виделки, лівою поставила хлопцеву тарілку зверху на свою, потім; поклала в неї виделки, стиснула вільною вже правою рукою зап'ясток хлопця і, всміхаючись, заглянула йому у вічі.
«То ви не належали до жодної організації? Любите Гельдерліна? Добре. Може, завтра мені доведеться викликати вас знов».
«Жаліючи, серце всевишнього лишається завжди тверде».
Коли батько з'явився в залі, Роберт почервонів, підійшов до старого, взяв у нього з рук важкого капелюха і сказав:
— Я забув привітати вас із днем народження, тату. Вибач те. Я вже замовив для вас пиво, думаю воно ще не степліло Чи...
— Дякую,— сказав батько,— дякую за вітання, а про пиво не турбуйся, мені байдуже, холодне воно чи ні.
Батько поклав йому руку на плече, і Роберт знову по червонів, згадавши як вони обмінялися цим інтимним жестом на алеї перед лікарнею. Коли вони домовлялися зустрітись на вокзалі в Денклінгені, він раптом відчув потребу покласти батькові руку на плече, і старий відповів йому тим самим.
— Ходімо, сядемо до столика,— сказав Роберт.— До поїзда ще двадцять п'ять хвилин.
Вони підняли кухлі, кивнули один одному головою і випили.
— Закурите сигару, тату?
— Ні, дякую. Між іншим, чи ти знаєш, що за п'ятдесят років розклад поїздів майже не змінився? Навіть емальовані таблички, на яких зазначено час приїзду й від'їзду, і досі ті самі, тільки на декотрих трохи облупилась емаль.
— І стільці, і столи, і знімки на стіні — все те саме, що було й колись, як ми сонячного надвечір'я приходили сюди пішки з Кіслінгена й чекали тут на поїзд,— мовив Роберт.
— Так,— погодився батько,— тут ніщо не змінилося. Ти телефонував Рут, вона приїде? Я її так давно не бачив.
— Так, приїде, я думаю, що вона вже в поїзді.
— Десь о пів на п'яту чи трішки пізніше ми будемо в Кіслінгені, вип'ємо там кави й до сьомої встигнемо вернутися додому. Ви ж прийдете на мій день народження?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою. » автора Генріх Белль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович“ на сторінці 35. Приємного читання.