Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Я свята, і біль у моєму серці не стих. Мій син, Отто Фемель, поліг. Пристойність, пристойність, честь, вірність, а сам виказав нас поліції, від нашого сина раптом лишилася сама оболонка. Не треба жаліти себе, не треба ніяких привілеїв. Абата вони, звичайно, пожаліли, він же теж прийняв причастя буйвола. Пристойність, лад, честь. На пагорбі, з якого видно чудову долину Кіси ченці зі смолоскипами в руках відсвяткували початок нової ери, ери жертв і страждань, і в них знов з'явилися три пфеніги на булочку і п'ять пфенігів на шматок мила. Абат здивувався, що Роберт не захотів узяти участі в святі. Вони виїхали розгарячілими кіньми на пагорб і запалили багаття. Для цього вони вибрали день сонцестояння. Багаття мав підпалити Отто. Він засунув запалений смолоскип у купу хмизу, і ті самі уста, що вміли так гарно співати «Rorate соеlі», заспівали пісню, яка, сподіваюся, ніколи не злине з уст мого онука: «Тремтять порохняві кістка»,— твої кістки ще не тремтять, старий?

Поклади голову мені на коліна, закури сигару, ось тут стоїть чашка з кавою, ти її можеш досягти рукою, заплющ очі, погаси календар у своєму погляді, подрімай, а потім проказуватимем свою молитву, що зветься «А пам'ятаєш?». Згадаємо ті роки, які ми прожили за містом, у Блесенфельді, Де кожен вечір здавався суботнім, де люди їли смажену рибу в невеличких пивничках, картопля нитки просто біля яток і морозиво біля візочка продавця, щасливі люди, яким дозволено було їсти руками,— мені цього ніколи не дозволяли, поки я жила вдома, а ти дозволив. Грали катеринки, рипіли каруселі, я все те слухала, бачила й відчувала, що тільки минуще може тривати довго. Ти визволив мене з того страшного будинку, де Кільби просиділи чотириста років, даремно пробуючи вирватися на волю. Вечорами в неділю я сиділа в альтанці на даху, а вони пили вино у садку внизу. Там збиралося то чоловіче, то жіноче товариство, і я чула у верескливому жіночому сміхові те саме, що й у басистому чоловічому: відчай. Коли вино розв'язувало язики, звільняло їх від табу, коли запах літнього вечора визволяв їх із в'язниці лицемірства, той відчай ставав видимим. Вони були ані досить багаті, ані досить бідні, щоб відкрити для себе єдине, що може тривати довго: минущість. А я тужила за ним, хоч була вихована для всього неминущого: для шлюбу, для вірності, честі, для подружньої спальні, яка стає подружньою не з вибору, а тільки з обов'язку. Поважність у кожному вчинку, будівлі, порох, перетворений у споруди,— а в мене у вухах звучало, ніби звабливий поклик шумливої річки під час повені: нащонащонащо? Я не хотіла поділяти їхнього відчаю, не хотіла дістати в спадщину той морок, який вони передавали від покоління до покоління, тужила за білим, легеньким причастям ягняти божого й намагалася, співаючи «Меа culpa, mea culpa, mea maxima culpa», вибити з грудей прадавню спадщину мороку й насильства. Коли я поверталася з церкви і клала в сінях свій молитовник, батько саме встигав ще поцілувати мене, а потім я чула, як його гучний бас віддаляється до контори. Мені було п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, і в материних очах я читала суворе очікування: її саму кинули на поталу вовкам, то, може, мене доля вбереже від цього? А вовки вже підростали, охочі до пива, в гімназійних і студентських кашкетах, гарні й не такі гарні, а на мені тяжіло страшне прокляття: я бачила їхні руки, їхні очі й знала, який вигляд вони матимуть у сорок, у шістдесят років, бачила сині жили на їхній шкірі, відчувала, що їх ніколи не торкнеться чар суботнього вечора: поважні батьки родини, свідомі своєї відповідальності, вони охоронятимуть закони, вчитимуть дітей історії, рахуватимуть гроші, завжди будуть за політичну розважність. Вони всі були приречені прийняти причастя буйвола, як мої брати. Вони й замолоду не були молодими, тільки одне могло надати їм блиску й величі, огорнути їх міфічним серпанком — смерть. Час тільки на те й існував, щоб понести їх назустріч смерті, вони винюхували її, і все, що тхнуло смертю, було для них добре, вони самі тхнули смертю, гнилизною. Смерть причаїлася в нашому будинку, я бачила її в очах тих, кому мене мали кинути: юнаків у гімназійних і університетських кашкетах, в очах охоронців закону. Тільки дві речі були заборонені: прагнення до життя і гра. Ти розумієш мене, старий? Гру вважали смертельним гріхом, але не спорт,— із ним вони мирилися, він підтримує в тілі бадьорість, зберігає грацію і красу, додає вовкам апетиту. А ще добре діло іграшкові кімнати: вони виховують інстинкти господині й матері. Вміти танцювати також добре, це цінується на ринку, але танцювати у своїй кімнаті без нікого, в самій сорочці — гріх, бо це вже був не обов'язок, а втіха, зате на балах юнаки в університетських кашкетах могли спокійно обмацати мене в темних сінях, а коли ми після прогулянок на природу поверталися додому, я навіть повинна була в лісових сутінках витримувати їхні не вельми сміливі пестощі,— ми ж бо не святенники. Я молилася, щоб прийшов той, хто врятує мене від смерті у вовчому кишлі, молилася, приймала біле причастя і бачила тебе у вікні в майстерні навпроти. Аби ти знав, як я тебе кохала, аби ти міг уявити собі це, то не підводив би тепер очей, не показував би мені календаря і не поривався б розповісти, що мої онуки за цей час виросли, що вони розпитують про мене і не забули мене. Ні, я не хочу їх бачити. Я знаю, що вони люблять мене й що була тільки єдина можливість урятувати мене від убивць: оголосити божевільною, але що було б, якби зі мною сталося те, що з матір'ю Греца? Мені пощастило в цьому світі, де один помах руки може коштувати людині життя, де тебе можуть або врятувати, або віддати на смерть, оголосивши божевільною. Я ще не хочу вернути з себе ті роки, які мені довелося проковтнути, не хочу бачити Йозефа двадцятидвохрічним, зі слідами вапна на штанях, з гіпсовими плямами на піджаку, прекрасного юнака, що вимахує лінійкою і носить під пахвою згорнуті в рурку креслення, не хочу бачити дев'ятнадцятирічну Рут, що читає «Підступність і кохання». Заплющ очі, старий Давиде, згорни календар, ось твоя кава.

Я справді боюся, повір мені, я не брешу, хай мій кораблик пливе, не будь, як ті малі бешкетники, що все ламають. Світ лихий, у ньому так мало людей із чистим серцем. Роберт також бере участь у грі, слухняно йде всюди, куди я його посилаю: від тисяча дев'ятсот сімнадцятого року по тисяча дев'ятсот сорок другий, і ні на крок далі. І завжди йде рівно, не згинаючись, щирий німець. Я знаю, що він тужив за домівкою, що на чужині його ніщо не тішило, ні гра в більярд, ані формули, які він товк, знаю, що він повернувся не тільки задля Едіт, він щирий німець, читає Гельдерліна й ніколи не приймав причастя буйвола, він належить до обраних, він не ягня, а пастух. Я б лише хотіла знати, що він робив на війні, але він про це ніколи не розповідає. Архітектор, що не збудував жодного будинку, ніколи не мав слідів вапна на штанях, де там, завжди бездоганно чистий і бездоганно чемний, кабінетний архітектор, якому ніколи не хотілося побувати на святі закінчення будівництва. Але де наш другий син, Отто? Поліг під Києвом, наша плоть і кров. Звідки він прийшов і куди дівся? Він справді був схожий на твого батька? Ти ніколи не бачив Отто з дівчиною? Я так хотіла б щось довідатись про нього. Я знаю, що він любив пиво і не любив огірків, пам'ятаю його рухи, коли він розчісувався й надягав, пальто. Він виказав нас поліції, пішов у армію, ще навіть не скінчивши школи, й писав нам листівки, сповнені вбивчої іронії: «Я живу добре, чого й вам бажаю, пришліть 3». Він навіть у відпустки не приїздив додому. Де він їх проводив? Який детектив міг би нам розповісти про це? Я знаю номер його полку і номер польової пошти, знаю його звання: обер-лейтенант, майор, підполковник Фемель, і як останній удар — знов цифри, знов дата: «Поліг 12.1 1942». Я бачила на власні очі, як він бив на вулиці людей за те, що вони не віддавали честі прапорові. Підіймав руку й бив їх, він би й мене вдарив, якби я не поквапилася звернути на Кремерцайле. Як він опинився в нашому домі? Я навіть не можу себе обдурити тим, що його підмінили немовлям, він народився вдома, через два тижні після Генріхової смерті, у спальні нагорі, похмурого жовтневого дня тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. І був схожий на твого батька.

Мовчи, старий, не озивайся, не розплющуй очей, не показуй мені, що тобі вже вісімдесят років. Memento quia pulvis es et in pulverem reverteris[22]. Сказано досить ясно: все стане порохом, і будівельний розчин, і заставні листи, і будинки, і хутори, і пам'ятник на тихій околиці, де діти, граючись, питатимуть: «Хто це такий?».

Коли я була молодою матір'ю, квітучою, веселою, і гуляла в Блесейфельдському парку, то вже знала, що буркітливі пенсіонери, які лають галасливих дітей,— лають тих, хто сам колись стане буркітливим пенсіонером і лаятиме в цьому парку галасливих дітей, які знову ж таки обернуться в буркітливих пенсіонерів. Я вела за руки двох дітей, двох хлопчиків, одному було чотири, а другому шість років, потім шість і вісім, вісім і десять, і в парку були розвішані бляшані таблички з чітко вималюваними цифрами «25», «50», «75», «100», з чорними цифрами на білій емалі, що завжди нагадували мені таблички на трамвайних зупинках. Увечері ти клав мені голову на коліна, поряд стояла чашка кави, на такій відстані, що її можна було досягти рукою. Ми даремно чекали щастя, не знаходили його ні в купе вагонів, ні в готелях. Чужа людина ходила по нашому домі, носила наше прізвище, пила наше молоко, їла наш хліб, купувала за наші гроші в дитячому садку какао, а потім шкільні зошити. Понеси мене знов на берег річки, де мої босі ноги доторкнуться до смуги, яку лишила повінь, де гудуть пароплави й пахне димом, поведи мене до кав'ярні, де гостей обслуговує жінка з чудовими руками. Цить, старий, не плач, я жила у внутрішній еміграції, а в тебе є син, двоє онуків, які, може, подарують тобі скоро правнуків. Я не маю змоги повернутися до тебе, щодня робити з календарного аркушика новий кораблик і весело плисти на ньому до півночі. Сьогодні шосте вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року, це й є майбутнє, німецьке майбутнє, я сама читала про нього в місцевій газетці: «Картина з німецького майбутнього. Тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмий рік. Двадцятиоднорічний унтер-офіцер Моргнер став тридцятишестирічним селянином Моргнером. Він стоїть на березі Волги, робочий день скінчився, і він тішиться заслуженим відпочинком, курить люльку, тримаючи на руках свою найменшу біляву дитину, і задумливо дивиться на дружину, що саме доїть останню корову. Німецьке молоко на березі Волги...»

Ти не бажаєш слухати далі? Ну добре, але з мене досить майбутнього, я не хочу знати, яка з нього вийшла сучасність. Чи німці не стоять на березі Волги? Не плач, старий, заплати за мене викуп, і я повернуся до тебе з зачарованого замку, мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай.

Будь обережний, коли лізтимеш драбиною нагору, вийми сигару з рота, тобі вже не тридцять років, і в тебе може закрутитися голова. Ти сьогодні влаштовуєш родинне свято в кав'ярні «Кронер»? Може, і я приїду привітати тебе з днем народження. Вибач, що я сміюся. Йоганні було б уже сорок вісім, Генріхові сорок сім. Вони забрали з собою в могилу своє майбутнє. Не плач, старий. Ти хотів цієї гри. Будь обережний, коли лізтимеш драбиною нагору.

6

Жовтий із чорними смугами автобус зупинився біля в'їзду в село, а потім звернув із шосе в напрямку Додрінгена, і в хмарі куряви, що знялася за ним, Роберт побачив свого батька. Він виринув із тієї хмари, ніби з туману, ще й досі по-молодечому гнучкий. Післяобідня спека наче не позначилась на ньому. Він звернув на головну вулицю і пройшов повз «Лебідь». Сільські хлопці, які нудилися на сходах, провели його поглядом,— п'ятнадцятирічні й шістнадцятирічні підлітки, мабуть, серед них були й ті, що прозивали Гуго ягням божим, підстерігали його, коли він ішов зі школи, затягали в глухі завулки, в темні стайні й били.

Старий поминув сільську управу й пам'ятник полеглим, де стомлений самшит смоктав соки з кислого грунту, щоб зеленіти на честь тих, що загинули на трьох війнах. Старий зупинився біля цвинтарного муру, витяг хусточку, витер лоба, знову згорнув хусточку, обсмикнув піджак і пішов далі. За кожним кроком його права холоша описувала грайливу криву лінію, так швидко, що темно-синій рубчик, яким вона була підшита зісподу, показувався тільки на коротку мить, перше ніж нога знов торкалася землі, щоб піднятися й описати нову грайливу лінію. Роберт глянув на вокзальний годинник: за двадцять хвилин четверта, а поїзд прийде аж у десять хвилин на п'яту, лишається ще цілих півгодини. Скільки він пам'ятав себе, то ще ніколи не залишався так довго на самоті з батьком. Він сподівався, що батько пробуде в лікарні довше і йому не доведеться провадити з ним синівську розмову. Вокзальна зала в Денклінгені була чи не найгіршим місцем для цієї зустрічі, на яку батько чекав уже, мабуть, років двадцять або тридцять: на розмову з дорослим сином, що давно вже виріс із хлоп'ячого віку, коли його можна було взяти за руку, повести купатись до моря, запросити до кав'ярні на тістечка й морозиво, поцілувати ввечері перед сном і вранці перед школою, спитати, чи він приготував уроки, часом виголосити якусь сентенцію: «Правда й через болото протопче стежку» чи «Бог ніколи не обдурить». Батько давав йому кишенькові гроші, гордо всміхався, коли він приносив додому спортивні грамоти й гарні оцінки. Часом вони, обидва збентежені, заводили розмову про архітектуру, їздили разом до абатства Святого Антонія. Батько не сказав жодного слова, коли він зник, і так само нічого не сказав, коли він повернувся. Потім були гнітючі обіди в присутності Отто, при якому не можна було розмовляти навіть про погоду. Вони різали м'ясо срібними ножами, брали підливу срібними ложками, мати ціпеніла, ніби кролик перед удавом, батько поглядав у вікно, кришив хліб і машинально підносив ложку до рота, в Едіт тремтіли руки, а Отто, зневажливо кривлячись, вибирав собі найбільші шматки м'яса, єдиний біля столу віддавав належне кожній страві, Отто, батьків пестунчик, що колись так любив родинні прогулянки й подорожі, був життєрадісним хлопцем із ясним майбутнім, готовим на всяку витівку, ніби створений для того, щоб батько, дивлячись на нього під час народних свят, відчував, що недаремно прожив своє життя на землі. Тепер Отто час від часу весело казав: «Можете мене вигнати». Ніхто йому не відповідав. Після обіду Роберт ішов із батьком до його майстерні, великої порожньої майстерні, де ще стояли креслярські столи для п'ятьох архітекторів, яких уже давно не було, він поринав у світ формул, а батько стомлено надягав робочий халат і порпався у скручених у рурку кресленнях, раз по раз зупиняючись перед проектом абатства Святого Антонія. Потім він ішов гуляти, пити каву, відвідував своїх давніх колег, давніх ворогів,— у тих домах, де він уже сорок років був бажаним гостем, здавалося, настав льодовиковий період, в одних через старшого сина, в других через молодшого, а проте старий і далі був веселий, йому сама природа призначила жити веселим життям, пити вино й каву, мандрувати, а зустрівши гарну дівчину на вулиці чи в поїзді, уважно оглядати її як можливу невістку. Часто він годинами гуляв з Едіт, що котила перед собою дитячий візочок. Старий тоді не мав багато роботи, він був щасливий, коли йому доручали проект невеликої перебудови та нагляд за її виконанням у тих лікарнях, які він колись споруджував, або коли випадала нагода поїхати в абатство Святого Антонія й полагодити там стіну. Він вважав, що Роберт сердиться на нього, а Роберт вважав, що, навпаки, старий сердитий на нього. Але тепер Роберт став зрілою людиною, батьком двох дорослих дітей, пережив тяжкий удар долі — смерть дружини, побував в еміграції, повернувся додому, пішов на війну, зазнав зради й тортур, здобув самостійність, своє помітне місце в житті: «Доктор Роберт Фемель. Контора статичних розрахунків. Після обіду зачинена». Нарешті вони могли поговорити як рівний з рівним.

— Іще кухоль пива, пане? — спитав господар.

Він стер із нікельованої ляди піну, дістав з холодильної вітрини дві тарілки фрикадельок з гірчицею і подав їх розпашілій після прогулянки на свіжому повітрі парочці, що сиділа в кутку, стомлена і щаслива.

— Так, дайте, будь ласка, ще кухоль,— сказав Роберт.

Він відсунув завіску на вікні й побачив, що батько звернув праворуч, поминув браму кладовища, перетнув вулицю і зупинився біля квітника начальника вокзалу, милуючись синіми, щойно розквітлими айстрами. Видно було, що він зволікав.

— Стривайте,— сказав Роберт господареві за лядою,— дайте мені, будь ласка, два кухлі пива й десять сигарет «Віргінія».

Біля того столика, де тепер розташувалась парочка, сидів тоді американський офіцер. Він мав білявий, коротко підстрижений чуб і через те здавався ще молодшим, ніж був насправді. Його блакитні очі випромінювали віру, віру в майбутнє, в якому все можна буде пояснити, він уже поділив його на квадрати, як карту, тільки ще не з'ясував, який та карта матиме масштаб: один до одного чи один до трьох мільйонів. На столі, над яким офіцер крутив у руках тонкого олівця, лежала топографічна карта округи Кіслінген. За ці тринадцять років стіл нітрохи не змінився, на його правій ніжці, у яку тепер пробували впертися запорошені сандалі хлопця, й досі залишилися вирізані ініціали якогось знудженого учня шоферських курсів — «Й. Д.». Мабуть, він звався Йозеф Додрінгер. І скатертина була така сама: в червоно-білу кратку. Стільці пережили дві світові війни, чисте, без жодного сучка дерево обернулося в міцні сидіння, на яких уже сімдесят років ждали поїздів селянські гузна. Нова була тільки холодильна вітрина, де обсмажені фрикадельки, холодні котлети і м'ясний салат із яйцями та майонезом чекали на голодних або знуджених пасажирів.

— Прошу, пане, два кухлі пива й десять сигарет.

— Дуже дякую.

Навіть знімки на стіні не помінялися. На одному було зображене абатство Святого Антонія, сфотографоване згори ще з допомогою скромної пластини й чорного покривала, мабуть, із поближнього пагорба: галерея і трапезна, величезна церква й господарські будівлі. Поряд висіла зблякла олеографія: пара закоханих відпочиває на межі в полі, колоски, волошки, глиняста, жовта, висохла на сонці дорога. Сільська красуня грайливо лоскоче соломинкою за вухом свого коханого, що поклав голову їй на коліна.

«Ви мене не так зрозуміли, пане капітане, ми дуже хотіли б дізнатися, чому ви це зробили, ясно? Ми, звичайно, знайомі з наказом про випалену землю... Не залишати ворогові нічого, крім руїн і трупів, правда ж? Але я не вірю, що ви просто виконували наказ. Вибачте, ви надто інтелігентні для цього. То чому, чому ви висадили в повітря абатство? Воно по-своєму було першорядною культурно-історичною пам'яткою. Тепер тут воєнних дій уже немає, і ви наш полонений, то ж навряд чи вам випаде нагода розповісти своїм про наші вагання, і я можу признатися вам, що наш командир швидше зважився б відтягти наступ на два або на три дні, ніж зачепив би абатство. Чому ви висадили в повітря ці будівлі, хоч ні з тактичного, ні зі стратегічного погляду в цьому явно не було ніякого сенсу? Ви не тільки не припинили цим нашого наступу, а навіть пришвидшили його. Ви курите?»