Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Я підвела голову й поцілувала його.

Він випустив мене з обіймів, допоміг мені надягнути пальто, і, поки він одягався, я склала всі наші речі в свою сумочку.

— Щасливіші ті,— сказав він,— що не кохались, коли брали шлюб. Це жахливо — кохатись і взяти шлюб.

— Можливо, й твоя правда,— сказала я.

У коридорі було ще темно і тхнуло від кутка, де був туалет. Ресторану ще не відчинили, внизу нікого не було, всі двері виявились замкнуті, і Фред повісив ключа на довгий цвях біля входу до ресторану.

На вулиці було повно дівчат, що йшли на шоколадну фабрику; мене здивував веселий вираз їхніх облич, більшість із них ішли під руку й сміялися, дивлячись одна на одну.

Коли ми входили до закусочної, годинник на соборі пробив три чверті на сьому. Дівчина стояла до нас спиною й поралася коло кавоварки. Тільки один столик був вільний. Недоумкуватий сидів біля грубки і смоктав свій льодяник на паличці. Було тепло й димно. Обернувшись, дівчина всміхнулася мені й сказала «о», потім подивилася на Фреда, знову на мене, усміхнулась і побігла до вільного столика, щоб стерти з нього. Фред замовив каву, булочки й масло.

Ми сіли, і мені було приємно батати, що вона справді рада: коли вона ставила нам тарілки, від старання у неї аж вуха порожевіли. Але в мене було неспокійно на душі, я весь час думала про дітей, і приємного сніданку в нас не вийшло. Фред теж був чимось занепокоєний. Він тільки зрідка поглядав на дівчину і, коли я відводила від нього очі, дивився на мене, та коли я підносила погляд, він щоразу відвертався. До закусочної заходило багато людей, дівчина подавала булочки, ковбасу й молоко, лічила гроші, брала гроші й іноді поглядала на мене і всміхалася мені, немовби підтверджуючи угоду між нами,— угоду, відому тільки їй та мені. Коли в закусочній ставало трохи вільніше, вона підходила до недоумкуватого, витирала йому рота й пошепки називала його на ім'я. І я згадувала все, що вона мені про нього розповідала. Та раптом я дуже злякалася, бо увійшов священик, якому я вчора сповідалася. Він усміхнувся дівчині, дав їй гроші, і вона подала йому через прилавок червону пачку сигарет. Фред також з цікавістю дивився на нього. Потім священик відкрив пачку; його погляд байдуже ковзнув по закусочній він побачив мене, і я зрозуміла, що він злякався. Він більше не всміхався, засунув вийняту сигарету в кишеню свого чорного пальта й хотів був підійти до мене, але, почервонівши, ступив назад.

Я встала й підійшла до нього.

— Доброго ранку, пане священику,— сказала я.

— Доброго ранку,— відповів він, збентежено оглянувся і прошепотів: — Мені треба з вами поговорити, я вже був сьогодні вранці у вас дома.

— Боже мій,— вихопилося в мене.

Він дістав сигарету з кишені пальта, устромив її в рот і прошепотів, запалюючи сірник:

— Вам дано розгрішення, воно дійсне... я поводився дуже нерозумно, даруйте.

— Дуже дякую,— сказала я.— А що робиться у нас дома?

— Я розмовляв тільки з якоюсь літньою дамою. То ваша мати?

— Моя мати? — перепитала я, жахнувшись.

— Зайдіть коли-небудь до мене,— сказав він і дуже швидко вийшов.

Я вернулася до столика. Фред мовчав. Вигляд у нього був дуже змучений. Я поклала свою долоню на його руку.

— Я мушу йти, Фреде,— сказала я тихо.