Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— О, я знаю тебе,— сказала я,— тобі тільки й треба, щоб хтось зворушив твоє серце.

Він причісувався моїм гребінцем і, почувши це, зупинився, повернув голову й подивився на мене.

— Я запросив тебе поснідати, кохана,— промовив він лагідно,— і ти мені ще нічого не відповіла.

Він знову відвернувся і, причісуючись далі, сказав у дзеркало:

— Ті десять марок я зможу віддати тобі тільки на тому тижні.

— Облиш, бога ради,— сказала я,— ти зовсім не повинен віддавати мені всі свої гроші.

— Але я так хочу,— відповів він,— і прошу тебе взяти їх.

— Дякую, Фреде,— сказала я,— я справді вдячна тобі. Та якщо ми хочемо поснідати, то вже пора.

— Отже, ти йдеш зі мною?

— Іду.

— От і чудово.

Він засунув краватку під комір, зав'язав її й підійшов до ліжка, щоб узяти піджак.

— Я вернуся,— сказав він раптом різко,— неодмінно вернуся, вернуся до вас, але я не хочу, щоб мене силували до того, що я сам зроблю охоче.

— Фреде,— відповіла я,— мені здається, що про це вже нічого говорити.

— Так,— промовив він,— твоя правда. Добре було б знову зустріти тебе в тому житті, де я міг би кохати тебе, кохати так само, як тепер, не одружуючись з тобою.

— Я щойно про це думала,— сказала я тихо і вже не змогла стримати сліз.

Він швидко обійшов навколо ліжка, наблизився до мене, обняв мене, і я почула, як він, спершись підборіддям мені в голову, промовив:

— А було б добре знов зустріти тебе там. Сподіваюсь, ти не злякаєшся, якщо я й там з'явлюсь.

— Ох, Фреде,— сказала я,— подумай про дітей.

— Я думаю про них,— сказав він,— кожного дня я про них думаю. Ти хоч поцілуй мене.