Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Скільки привезли? — спитав він.

— Шістдесят сім,— відповів Шредер і кинув на стіл жмут паперів.

— Останні?

— Так, останні,— сказав Шредер.— Що нового?

— Драпаємо — сьогодні ввечері.

— Точно?

— Так — тут уже пахне смаленим.

— Куди?

— Курс на велику Німеччину, провінція Остмарк.— Обер-шарфюрер зареготав.— Ідіть спати,— додав він,— бо ніч буде знов нелегка: вирушаємо ввечері рівно о сьомій.

— А табір? спитав Плорін.

Шарфюрер скинув кашкета, старанно зачесався і поправив правою рукою чуба. Він був вродливий хлопець, стрункий, темноволосий. Потім зітхнув:

— Табір...— промовив.— Табору вже нема... до вечора не буде. Ні душі.

— Ні душі? — перепитав Плорін; він сів і неквапно витер рукавом вкритий росою автомат.

— Ні душі,— підтвердив обер-шарфюрер, ледь усміхнувся й знизав плечима: — Я вам кажу — ні душі. Чи вам цього не досить?

— Вивезли? — спитав Шредер, що вже стояв біля дверей.

— Хай вам чорт,— лайнувся шарфюрер,— дайте мені нарешті спокій, я сказав «ні душі», а не «вивезено». Тільки хор лишився,— оскірився він.— Адже наш старий схибнувся на своєму хорі. Глядіть, щоб він його знов із собою не потягнув...

— Ах так,— в один голос промовили обидва солдати,— ах так...

А Шредер іще додав:

— Старий справді схибнувся на своїх співунах.— І всі троє засміялися.

— Ну, то ми підемо,— сказав Плорін.— Тарадайка хай стоїть, я більш не можу.