Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Аякже.— Шредер знову сягнув по гаманець, розкрив його і вийняв потерту фотокарточку: низенька розповніла жіночка в шубі. Жінка дурнувато всміхалась, обличчя було вже не молоде й зморене, і здавалося, наче чорні черевички на занадто високих підборах тиснуть їй ноги. Густе, важке темно-русяве волосся було завите перманентом.

— Гарна в тебе жінка,— сказав Плорін.— Ну, рушаймо.

— Так,— погодився Шредер,— рушай.— І ще раз визирнув з кабіни; тепер у селі гавкало багато собак, світилося багато вікон, і в темряві про щось перегукувалися люди.

— Ну, рушай,— сказав він, грюкнувши дверцятами.

Плорін натне на стартер, мотор завівся зразу, Плорін кілька секунд почекав, тоді дав газ, і зелений меблевий фургон повільно виповз на дорогу.

— Звір,— сказав Плорін,— звір, а не двигун.

Гудіння мотора наповнило всю кабіну, неначе позатикало їм вуха, та, проїхавши трохи, вони знов почули глухе мурмотіння у фургоні.

— Заспівай щось,— сказав Плорін до Шредера.

Шредер заспівав. Він співав голосно, не дуже гарно, трохи фальшивлячи, але з досить щирим почуттям — особливо найсентиментальніші слова, і часом можна було подумати, що він заплаче так розчулено співав Шредер,— але він не плакав. Найдужче подобалась йому, видно, «Марія на лужку...» певне, його улюблена пісня. Мало не годину співав він дуже голосно, потім вони помінялися місцями, і співати почав Плорін.

— Добре, що наш старий нас не чує,— сміючися, сказав він. Шредер теж засміявся, і Плорін заспівав знову. Він співав майже ті самі пісні, що й Шредер, але йому, очевидно, найдужче подобались «Сірі колони» — він повторював цю пісню знов і знов, то протягло, то швидко, а найкращі місця, в яких найвиразніше виливалися безрадісність і велич геройського життя, він співав особливо протягло, з притиском, а часом повторював по кілька разів. Шредер, що сидів тепер за кермом, невідривно дивився на дорогу, гнав машину на найбільшій швидкості й тихо підсвистував. З фургона їм уже не було чути нічого.

У кабіні помалу ставало холодно, вони повкривали ноги ковдрами й час від часу сьорбали з баклажок каву Співати перестали, але в фургоні вже й так було тихо. І взагалі стояла тиша: надворі все спало, дорога була порожня й мокра, тут, видно, пройшов дощ, і села, через які вони їхали, неначе вимерли. У темряві на мить зблискували окремі будинки, подекуди церква на головній вулиці села — вони на мить виринали з темряви й лишались позаду.

Вранці перед четвертою вони зупинилися ще раз Обидва вже потомились, обличчя були сірі, змарнілі, брудні, вони майже не розмовляли, і та година, яку їм іще треба було їхати, здавалась нескінченною. Вони зупинились на хвилинку, попротирали обличчя горілкою нехотя з'їли свої бутерброди й допили каву. Доїли залишки тонізуючого шоколаду з пласких бляшанок і закурили по сигареті. Трохи підбадьорившись, поїхали далі, і Шредер, що знову сів за кермо, тихо насвистував собі під ніс, а Плорін, угорнувшись у ковдру, спав. Усередині зеленого фургона було вже зовсім тихо.

Почався тихий дощ, уже світало, коли вони звернули зі шляху, вузькими вуличками якогось села виїхали в поле, а далі повільно поїхали лісом. Туман піднявся вище, і коли машина виїхала з лісу, перед нею відкрився луг, на якому стояли бараки, тоді знов невеличкий лісок, знову луг, і машина, гучно сигналячи, зупинилась перед великою брамою з брусів та колючого дроту. Поряд із брамою була чорно-біло-червона вартівня й велика сторожова башта, на якій стояв солдат у касці й з автоматом. Вартовий відчинив браму, усміхаючись, зазирнув до кабіни, й зелений фургон повільно в'їхав у загорожу.

Водій штовхнув сусіда, сказав: «Приїхали»,— і вони відчинили дверцята й вийшли зі своїми речами з кабіни.

В лісі щебетали пташки, на сході вставало сонце й освітлювало зелені дерева. Над усім висіла прозора імла.

Шредер і Плорін утомлено рушили до барака, що стояв позад сторожової башти. Піднявшись кількома сходинками до дверей, вони побачили на центральному проїзді табору цілу колону машин, готових до від'їзду. В таборі було тихо, ніщо не рухалось, тільки з коминів крематорію валив густий дим.

В бараці за столом сидів обер-шарфюрер і спав. Обидва прибулі втомлено вичавили усмішки, коли він схопився, і сказали: «Ми прибули».

Обер-шарфюрер підвівся, потягся, позіхнув і сказав:

— Гаразд.

Сонно закурив сигарету, пригладив чуба, надів кашкета, поправив ремінь, глянув на себе в дзеркало й протер закислі очі.