Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Чого ви? Йдіть собі!

Угорець похитав головою, і Грек більше не зважав на нього. Він раптом збагнув, що прогавив у житті щось дуже істотне: гойдалку. Це ж чудова розвага! Піт на лобі в нього висох, за кожним розмахом у нього ніби чарами вливалися свіжі сили, і взагалі — світ став не такий. То він складався лише з кількох брудних дощок, між якими зяяли широкі щілини, то перед Греком відкривалось усе небо.

— Обережно! — гукнув угорець унизу.— Тримайтеся!

Грек відчув, що він загальмував; гойдалку нерізко шарпнуло, і вона зупинилась.

— Облиште! — гукнув Грек. Але угорець похитав головою. Грек знову швидко розгойдався. Яка це розкіш — стоїш паралельно землі, коли гойднешся назад, і перед очима — брудні дошки, що означають весь світ, а потім летиш уперед і — ступаєш по небу, бачиш його над собою, ніби лежиш на луці, тільки тут воно ближче, куди ближче. А що між тим — не варт і дивитись. Ліворуч жінка старанно вкладала абрикоси, а купка наче й не меншала. Праворуч стояв цей гладкий білявий тип, що мав припис гальмувати його; кілька курей з'являються в полі зору й зникають, позаду — вулиця. Кашкет злетів у нього з голови.

«Відмагатись,— подумав він, загойдавшись тихіше,— тільки відмагатись; вони мені повірять. Такого я не міг зробити. Ніхто не подумає, що я міг таке зробити. Я маю добру репутацію. Я знаю, що мене не дуже високо цінують, бо в мене хронічна хвороба шлунка, але мене по-своєму люблять, і такого про мене ніхто не подумає». Він водночас боявся, й пишався, і сам захоплювався собою, що наважився погойдатись на цій гойдалці. Він напише про це матері. Ні, краще не треба. Вона такого ніколи не розуміла. «Завжди тримай себе в руках!» — це її девіз. Вона б не зрозуміла, як це її син, обер-лейтенант доктор Грек, опівдні, в найбільшу спеку, на брудному ринковому майдані в Угорщині поліз на гойдалку, на очах у кожного перехожого. Ні, ні — він бачив, як вона хитає головою, жінка, зовсім позбавлена почуття гумору, він це знав і не міг нічого вдіяти проти неї. А оте... Господи! Він і не хотів, але мусив думати про те, як роздягався в комірчині в отого кравця-єврея, в тій смердючій халупі, де скрізь лежали клапті тканини, недошиті костюми з бортівкою, стояла, аж гидко, така величезна миска з огірковим салатом, у якому плавали, потопаючи, мухи,— він відчув, як рот наповнюється слиною, нудота підступає до горла, і знав, що поблід, але ще побачив сам себе, як скидав штани, під якими були ще одні, й одержував гроші, і як шкірився беззубий стариган, коли він квапливо виходив з майстерні. Все раптом закрутилося круг нього.

— Зупиняй! — загорлав він.— Зупиняй!

Угорець різко загальмував, гойдалку кілька разів ритмічно смикнуло, і вона зупинилася. Грек, розуміючи, який у нього кумедний і жалюгідний вигляд, обережно зліз додолу, зайшов за поміст і сплюнув. Нудота минулась, але гидкий присмак у роті лишався. Грекові паморочилось у голові, він сів на сходинку й заплющився, ритм гойдання ще був у очах, він відчував, як тіпаються очні яблука, і знову рот наповнився слиною. Дрож в очах завмирав повільно. Грек підвівся й підняв кашкет із землі. Угорець стояв поряд і байдуже дивився на нього, потім вийшла його дружина, і Грек здивувався, що вона така маленька. Мініатюрна, чорнява як галка, з висхлим обличчям. Вона тримала в руці кухлик. Білявий узяв того кухлика й подав Грекові.

— Випийте,— сказав байдуже.

Грек похитав головою.

— Випийте, вам полегшає.

Грек узяв кухлика; питво було гіркуще, але йому справді полегшало. Чоловік і жінка дивились на нього і всміхались — машинально, за звичкою, а не тому, що вподобали його чи співчували йому. Він підвівся.

— Дуже дякую,— сказав, почав шукати в кишені гроші, не знайшов нічого, крім тієї жахливої великої купюри, й безпорадно знизав плечима. Відчув, що червоніє.

— Дарма,— сказав угорець,— дарма.

— Хайль Гітлер,— попрощався Грек. Угорець тільки кивнув.

Грек більше не озирався. Він знову спітнів. Піт неначе кипів у його порах і виступав з них. Навпроти, через базарний майдан, була пивничка. Йому захотілось умитися.

Повітря в пивниці було затхле, але й прохолодне. Людей майже не було. Грек помітив, що чоловік за стойкою спочатку глянув на його ордени. Погляд був холодний — не ворожий, але холодний. У кутку ліворуч сиділа якась парочка, перед ними на столі брудні тарілки, карафка з вином і пляшка пива. Грек сів праворуч у кутку, так, щоб з вікна бачити вулицю. Йому вже стало легше. На годиннику ще тільки перша, а в нього звільнення до шостої. Буфетник вийшов із-за прилавка й повільно підійшов до нього. Грек замислився, що ж йому випити. Власне, йому нічого не хотілось. Тільки вмитися. Він не полюбляв спиртного,— й не йшло воно йому на душу. Недарма мати остерігала його проти цього, як і проти гойдалки. А буфетник, що зупинився перед ним, знов спершу глянув на лівий бік грудей.

— Добридень. Чого бажаєте?

— Кави,— сказав Грек.— Кава є?

Буфетник кивнув головою. Цей кивок сказав усе: що й ордени на мундирі Грека, і слово «кави» промовляють самі за себе.