Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

Тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Страхітливе століття! Який потворний одяг носитимуть тоді чоловіки! Вони прославлятимуть війну і ходитимуть у роки війни в одязі брудного кольору, а ми, ми ніколи не прославляли війни, для нас вона була просто чесним ремеслом, ремеслом, у якому часто більше втрачають, ніж одержують. Займаючись цим ремеслом, ми носили яскравий одяг, як лікар, як бурмістр... і як повія; а вони, вони ходитимуть у потворному одязі, й прославлятимуть війну, і воюватимуть в ім'я слави вітчизни... страхітливе століття... Тисяча дев'ятсот сорок третій рік...

У нас іще ціла ніч попереду, ціла ніч. Щойно тепер вечірні сутінки огорнули сад; двері замкнені, й ніщо не може нам перешкодити; увесь замок належить нам: і вино, і свічки, і клавесин. Вісімсот п'ятдесят, та ще сірники на додачу! В Нікополі під ногами валяються мільйони! Нікополь? Порожнеча... Кишинів... Порожнеча... Чернівці? Порожнеча! Коломия? Порожнеча!.. Станіслав? Порожнеча! Стрий... Стрий... Жахлива назва, що звучить, наче риска, наче кривава риска на моєму горлі! У Стрию мене вб'ють. Кожна смерть — це вбивство, кожна смерть на війні — це вбивство, в якому хтось винен. У Стрию!

«Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання!»

Ні, все це зовсім не сон, що закінчується з останнім звуком цієї музичної парафрази, просто останній звук розірвав легеньку павутинку, яка обплутала його, і аж тепер, стоячи біля відчиненого вікна, в яке вливається вечірня прохолода, він відчув, що плаче. Досі він цього не помічав і не відчував. Але ось тепер обличчя в нього мокре, й Оліна своїми м'якими, дуже маленькими ручками втирає йому сльози; сльози тоненькими струмочками збігають по щоках і збираються біля коміра застебнутого на всі гудзики мундира. Оліна розстібає гаплик і хустинкою витирає йому шию, тоді промокає щоки, очі. Добре, що вона нічого не каже...

Ні з того ні з сього його раптом охоплює незрозуміла радість. Дівчина вмикає світло і, відвернувши обличчя, зачиняє вікно; може, вона теж плаче. Такої чистої радості я ще не знав, думає він, дивлячись, як вона йде до шафи. Я завжди відчував лише потяг, потяг до незвіданого жіночого тіла і жіночої душі, але тепер мені нічого не треба... Дивно, що я мав дійти до цього аж тут, у львівському борделі, в останній вечір мого життя, на порозі останньої ночі мого земного життя, під яким завтра вранці в Стрию буде підведено криваву риску.

— Полеж,— пропонує Оліна, показуючи на маленьку канапу. Андреас бачить, що вона ввімкнула електричний кип'ятильник, діставши його з таємничої шафи.

— Я зварю каву,— каже вона,— і тим часом розповідатиму тобі...

Андреас лягає, вона сідає поряд. Вони курять, попільничку вона примостила на низенькому столику, щоб обом було зручно діставати до неї. Йому досить тільки простягти руку.

— Не буду тобі пояснювати,— тихо починає вона,— що ти не повинен нікому про це казати. Навіть якщо ти... ну, якщо ти й не помреш, ні в якому випадку ти не повинен розголошувати цієї таємниці. Я в тобі впевнена. Я повинна була заприсягтися перед господом богом і всіма святими, заприсягтися перед своєю польською вітчизною, що нікому нічого не розповім, але коли я скажу тобі, це однаково, що сказати самій собі. Я не можу нічого від тебе приховувати, як неможливо будь-що приховати від себе самої.

Вона встала і дуже повільно й зосереджено почала лити окріп у маленький кавник. Час від часу вона переставала лити й усміхалась йому: і він побачив, що вона теж плакала. Потім вона наливає каву в горнятка, що стоять на столику поряд з попільничкою.

— Так ось, у тридцять дев'ятому році почалася війна. Мої батьки загинули у Варшаві під руїнами нашого великого будинку, а я залишилась сама у своєму консерваторському саду, де колись фліртувала з кавалерами. Директора консерваторії забрали в концтабір, бо він був євреєм. А я, я просто більше не мала бажання вчитися музики. Німці з усіх нас поглумилися, з усіх, з усіх нас.

Вона п'є каву, він теж робить ковточок. Вона знову посміхається до нього.

— Дивно все-таки, що ти німець, а я не відчуваю до тебе ніякої ненависті.

Вона знов замовкає, усміхаючись, а він думає, як напрочуд швидко йому вдалося схилити її на свій бік. Коли вона йшла до фортепіано, їй хотілося мене звабити, і коли вона тільки починала грати «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання», все ще було таким непевним. А потім, граючи на фортепіано, вона заплакала...

— Вся Польща,— провадить вона далі,— охоплена рухом Опору. Ви про це навіть не підозрюєте. Ніхто не уявляє собі розмаху цього руху. Серед поляків немає непатріотів. Коли хтось із вас продає свого пістолета десь у Варшаві або в Кракові, він мав би знати, що тим самим продає стільки життів своїх співвітчизників, скільки куль у пістолеті. І якщо хтось із ваших чинів,— провадить вона з запалом,— ваш генерал або якийсь там старший єфрейтор спить із полькою і скаже їй лише, що десь під Києвом, під Любковицями або ще десь їхня частина не отримала продовольства, або що вони відступили всього на три кілометри, він навіть гадки не має, що все це береться на замітку і що серце польки, яка віддалась із такою, здавалося б, легкістю, радіє з отриманої інформації, а не тому, що вона одержала ті двадцять чи двісті п'ятдесят злотих... Серед вас так легко бути шпигункою, що мені це аж сприкрилося. Досить лише хапати на льоту. Я цього не розумію. — Вона хитає головою і дивиться на нього мало не зневажливо. — Я цього не розумію. Ви, німці, найбалакучіший народ у світі, до того ж іще й страшенно сентиментальний. У якій ти армії?

Він називає номер.

— Ні,— каже вона,— він з іншої армії. Я кажу про генерала, який часом буває тут у мене. Він базікає, як сентиментальний гімназист, який трохи хильнув зайвого. «Мої хлоп'ята,— скиглить він,— мої бідні хлоп'ята!» А трохи пізніше патякає про священність таємниць, про страшенну важливість дотримання таємниці. Скільки на його сумлінні тих його «бідних хлоп'ят»... він багато про що пробалакався. І тоді... тоді,— затинаючись, каже вона,— тоді я ставала холодною як лід...

— Але декого з них ти все-таки любила? — питає Андреас і думає: дивно, але мені боляче від думки, що вона могла декого з них любити.

— Так,— каже вона,— декого з них я справді любила, але дуже небагатьох.— Вона підіймає на нього очі, і він знову бачить у них сльози.

Він бере її за руку, підводить з канапи і вільною рукою наливає каву...