Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Хочеш, я розкажу про себе?

— Ні,— каже вона.— Усі ви тільки й знаєте, що говорити про війну. Я вже два роки тільки й чую, що війна. Весь час війна. Досить вам повернутися звідти, як ви одразу ж починаєте розказувати про фронт. Нудота.

— Чого ж ти хочеш?

— Я хочу тебе звабити. Ти ж іще незайманий. Я вгадала?

— Так,— каже Андреас і лякається, так несподівано вона зривається на рівні ноги.

— Я так і знала! — вигукує Оліна.— Я так і знала!

Він бачить її збуджене, розпашіле обличчя, її блискучі очі й думає: дивовижно, з усіх жінок, яких я будь-коли бачив, вона вабить мене найменше, хоч така гарна і така доступна. А як часто мене мимохіть пронизувала думка: яке щастя було б володіти жінкою! Але з усіх жінок я найменше жадаю цієї. Зате зможу їй усе розповісти, я розповім їй усе...

— Оліно,— просить він, показуючи на фортепіано.— Оліно, заграй мені ту маленьку сонату Бетховена.

— Тільки пообіцяй, що будеш мене... що будеш мене любити.

— Облиш,— каже він спокійно.— Сідай сюди.

Він садовить її в крісло, і вона мовчки дивиться на нього.

— Слухай,— каже він.— Тепер моя черга розповісти тобі.

Та, подивившись у вікно, Андреас бачить, що сонце вже сіло і що над садами лишилася ще тільки маленька світла смужка. Ще трохи, й світло понад садами зовсім погасне, і вже ніколи, ніколи для нього не зійде сонце, він уже ніколи не побачить жодного сонячного промінчика, настає остання ніч, а останній день уже минув, як і всі інші, марно і безглуздо. Він молився зовсім небагато, пив вино, а тепер ось сидить у бор Делі...

Він чекає, поки зовсім стемніє. Не знає, скільки часу це тривало, забув про дівчину, і про вино, і про сам будинок, він бачить тільки далекі дерева, на верхів'ях яких лежать останні сонячні промені. І ось уже на кронах дерев зосталися тільки червонуваті відблиски, такі прекрасні, такі несказанно чудові. Зостався невеличкий сонячний німб, останнє світло, яке йому судилось побачити. І все щезло... ні, ще ні, на найвищому дереві ще щось мерехтить, це дерево підноситься над іншими і може впіймати ще відблиск золотавого світла, кілька бризок сонця, яке через півсекунди зайде назавжди... і тоді вже не залишиться нічого. Світло ще є, думає він, поривчасто дихаючи, світло ще видно на верхівці того дерева... аж смішно, такий маленький сонячний відблиск, і я — єдина в світі людина, що спостерігає його. Ще є... ще є, це як усмішка, яка повільно згасає на обличчі... ще трошечки, і все, кінець! Світло щезло, ліхтар погас, і я вже ніколи не побачу сонця...

— Оліно,— тихо каже він і відчуває, що настала хвилина, коли він нарешті може все розповісти, і що тепер він її переможе. І все тому, що стемніло. Бо перемогти жінку можна лише в темряві. Дивно, думає він, невже це правда? У нього з'явилось відчуття, що Оліна тепер належить йому, що вона йому підвладна.

— Оліно,— знов каже він півголосом,— завтра вранці я помру. Так,— спокійно каже він, дивлячись у її перелякане обличчя.— Не бійся! Завтра вранці я повинен умерти. Ти перша і єдина людина, яка про це дізнається. Я помру, я знаю це. Ось щойно зайшло сонце. Я помру, не доїхавши до Стрия...

Оліна схоплюється й нажахано дивиться на нього.

— Ти збожеволів,— лепече вона враз побілілими устами.

— Ні,— каже він,— я не збожеволів, усе так і буде, повір мені. Повір, що я не збожеволів і що завтра вранці я помру, і ти повинна зіграти мені зараз ту маленьку сонату Бетховена.

Вона не зводить з нього переляканого погляду й безрадно промовляє: