Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Ти знаєш Варшаву?

— Ні.

— Гаразд. Так от. Варшава — велике місто, чудове місто, консерваторія знаходилась у будинку, схожому на цей. Тільки сад був більший, набагато більший. У перервах ми прогулювались у тому великому гарному саду і фліртували. Мене вважали дуже обдарованою студенткою. Я вчилась по класу фортепіано. Я більше хотіла грати на клавесині, але там цього не вчили, й мені довелося займатися фортепіано. На вступному іспиті я мала грати зовсім маленьку й просту сонату Бетховена. Такі прості маленькі речі дуже небезпечні. Можна зіграти або зовсім безбарвно, або надто патетично. Такі прості твори завжди дуже важко виконувати. Це був Бетховен, розумієш, Бетховен, але дуже ранній, ще майже зовсім класичний, ще майже як Гайдн. Дуже підступна річ як для вступного екзамену, розумієш?

— Так,— каже Андреас і відчуває, що сам ось-ось розплачеться.

— Так ось, я склала іспит на «дуже добре». Вчилась і грала до... ну... доки не почалася війна. Ясно, до осені тридцять дев'ятого, два роки; протягом цих двох років я багато грала і багато фліртувала. Я завжди любила цілуватись і фліртувати, розумієш? Я вже цілком пристойно грала Ліста і Чайковського. Але Бах а так і не навчилася грати як слід. А мені страшенно хотілося грати Баха. І Шопена грала зовсім непогано. Ну от. А потім почалася війна... боже мій, там за консерваторією був сад, такий чудовий сад, там були лавочки й альтанки; часом у саду влаштовували свята з музикою і танцями... пам'ятаю свято на честь Моцарта... чудове свято Моцарта. Я тоді вже досить добре грала Моцарта. Ну, а потім почалась війна!

Раптом вона уриває свою оповідь. Андреас запитально дивиться на неї, але її погляд стає колючим. І волосся над фрагонарівським чолом непокірно стирчить.

— Господи,— каже вона сердито.— Роби зі мною те, що роблять інші. Навіщо ці пустопорожні розмови?

— Ні,— каже Андреас.— Ти повинна мені розповісти.

— За це,— каже вона насупившись,— за це ти не маєш чим заплатити.

— Чому ж,— заперечує він.— Я заплачу тобі тією ж монетою. Я теж розповім тобі про себе. Все...

Але вона мовчить. Втупилась у підлогу й мовчить. Він дивиться на неї і думає: а все-таки по ній видно, що це повія. Чуттєвість проглядає з кожної жилки її гарного обличчя, ні це зовсім не невинна пастушка, це досить-таки зіпсута пастушка. І все ж як боляче переконуватись, що вона все-таки повія. Мрії були чудові! Вона цілком би могла стояти десь на вокзалі Монпарнас. І добре, що до нього знову повернувся біль. На деякий час він був зовсім зник. Як гарно було слухати її м'який голос, коли вона розповідала про консерваторію...

— Яка нудота! — каже вона раптом зовсім байдуже.

— Давай вип'ємо вина,— пропонує Андреас.

Вона встає, діловито йде до шафи й так само байдуже питає:

— Що б ти хотів випити? — Зазирнувши до шафи, додає: — Тут є червоне і біле. І, здається, є мозельське.

— Добре,— відповідає він.— Будемо пити мозель.

Вона приносить пляшку, підсуває ближче маленький столик, простягає Андреасові коркотяг і, поки він відкорковує пляшку, ставить на стіл келишки. Він дивиться на неї, потім наливає вино, вони цокаються, й Андреас усміхається, дивлячись у її сердите обличчя.

— Давай вип'ємо за наш рік народження,— пропонує він.— За тисяча дев'ятсот двадцятий.

Вона мимоволі відповідає посмішкою.

— Ну, гаразд, але розповідати я все одно більше нічого не буду.