Розділ п’ятий

— І наскільки все це серйозно? — питаю.

— Ну, ми кілька разів зустрічалися. Ніхто ні в кого ще не залишив своєї зубної щітки.

— Я думаю, йому б дуже цього хотілося. Мені здається, він закоханий по вуха.

Даніела самовдоволено посміхається:

— Ще б пак. Я ж прекрасна.

Я лежу в гостьовій кімнаті, вікно прочинене, шум міста я чую наче в навушниках, і він заколисує мене. Дивлюсь у високе вікно й бачу місто, яке спить. Минулої ночі я заповзявся відповісти на просте питання: Де Даніела?

І ось я знайшов її — успішну художницю, яка живе сама.

Ми не одружені, у нас немає сина.

Якщо тільки я не жертва якогось дуже хитрого й складного розіграшу, то спосіб життя Даніели тільки підтверджує той здогад, який вибудовувався впродовж останніх сорока восьми годин, про те, що...

Це не мій світ.

Навіть коли ці чотири слова прошивають мій мозок, я не зовсім упевнений у тому, що вони означають, і як мені нарешті усвідомити їхню справжню вагу.

Отож я вимовляю їх знову.

Я пробую їх на смак.

Я розглядаю, як вони припасовані одне до одного.

Це не мій світ.

Я прокидаюсь від тихенького стукоту у двері.

— Прошу.

Заходить Даніела, вмощується біля мене.

Я сідаю, питаю:

— Усе гаразд?