Розділ п’ятий

— Я не можу заснути.

— А що таке?

Вона цілує мене, і цей поцілунок не схожий на той, яким я цілую свою дружину впродовж п’ятнадцяти років, він схожий на наш перший поцілунок п’ятнадцять років тому.

Чиста енергія і зіткнення.

Я лежу на ній, руками сягаю між її стегон, задираючи шовкову сорочку, і тут я зупиняюсь.

Вона питає, затамувавши віддих:

— Чому ти зупинився?

І я мало не кажу: Я не можу цього зробити, бо ти не моя дружина, але це неправда.

Це саме Даніела, єдина людська істота в цьому божевільному світі, яка допомогла мені, і, можливо, я якось і намагаюся виправдатись, але я настільки збитий з пантелику, перевернутий із ніг на голову, наляканий і доведений до відчаю, що я не просто хочу цього, я потребую цього, і мені здається, вона також.

Я дивлюся в її очі, димчасті й блискучі в скрадливому світлі з вікна.

Можна впасти в ці очі, й усе падати, падати, не досягаючи дна.

Вона — не мати мого сина, вона — не моя дружина, ми не пройшли по життю рука в руці, та однак я кохаю її, і не просто як версію Даніели, яка існує в моїй голові, в моїй історії. Я кохаю цю реальну жінку піді мною в цьому ліжку, тут і зараз, де б це не було, бо це та сама організація матерії — ті самі очі, той самий голос, той самий запах, той самий смак...

Далі починається те, що важко назвати любощами одружених людей.

Наш секс — незграбний, наосліп, на-задньому-сидінні-машини, незахищений-бо-кого-це-в-біса-хвилює, що розбиває-протони-на-друзки.

Через якусь хвилю ми лежимо, переплівшись спітнілими й тремтячими тілами, і дивимось на вогні нашого міста.

Серце Даніели стукоче в її грудях, і я відчуваю, як воно б’ється мені в бік — тук-тук — і потроху заспокоюється.

Повільніше.

Повільніше.

— Все гаразд? — шепоче вона. — Мені здалося, наче під’їхала машина.

— Я не знаю, що б я робив, якби не знайшов тебе.