Розділ п’ятий

— Хто це?

Я підходжу до неї і, показуючи на двері, самими губами питаю:

— Це він?

Вона киває.

— Що він хоче?

Вона показує на мене.

Тепер я чую голос того чоловіка одночасно з-за дверей і з телефонної трубки.

Вона каже в телефон:

— Я не розумію, про що ви говорите. Тут тільки я, і я живу сама, і я не збираюся пускати у свою квартиру якогось чужого чоловіка о другій годині...

Двері з гуркотом розчиняються, дверний ланцюжок відривається і летить через усю кімнату, чоловік заходить досередини й піднімає пістолет з довгою чорною трубкою, нагвинченою на ствол.

Він тримає на прицілі нас обох, і коли він ударом зачиняє двері, у вітальні залишається хмара старого й свіжого сигаретного диму, який увірвався на горище.

— Ви прийшли по мене, — кажу я. — Вона тут взагалі ні до чого.

Він сантиметрів на п’ять нижчий за мене, але кремезніший. У нього поголена голова, очі — сірі, й не так холодні, як порожні, ніби він дивиться на мене не як на людську істоту, а як на якусь інформацію. Одиниці й нулі. Як машина.

У мене пересихає в роті.

Між тим, що відбувається і моєю реакцією на це — якесь дивне запізнення. Розрив. Затримка. Мені треба щось зробити, щось сказати, але я паралізований раптовістю появи цього чоловіка.

— Я піду з вами, — кажу я. — Тільки...

Його приціл пересувається трохи далі й вище від мене.

Даніела каже:

— Зачекайте, ні...

Її перебиває спалах вогню і приглушений звук пострілу, не такий голосний, як без глушника.