Розділ п’ятий

Ми вечеряємо за столом біля величезного вікна. Світло свічки відбивається в склі, а за вікном горять вогні міста — наше місцеве сузір’я.

Страва неперевершена, Даніела прекрасна у світлі каміна, і я вперше почуваюсь удома, після того, як я вибрався з тієї лабораторії.

Наприкінці вечері, коли наші келихи спорожніли й ми осушили ще одну пляшку, вона тягнеться через скляний стіл і торкається моєї руки.

— Я не знаю, що діється з тобою, Джейсоне, але я рада, що ти прийшов до мене.

Мені хочеться поцілувати її.

Вона прихистила мене, коли я збився з дороги.

Коли у світі все втратило сенс.

Але я не поцілував її. Я просто стиснув її руку й сказав:

— Ти навіть не уявляєш, що ти зробила для мене.

Ми прибираємо зі столу, завантажуємо посудомийну машину й беремося за купу посуду, який ще залишається в раковині.

Я мию, вона витирає і складає. Достоту старе подружжя. Ніби знічев’я, кажу:

— Раян Голдер, та?

— У тебе є конкретна думка про це, якою ти готовий поділитися?

— Ні, це просто...

— Що? Він був твоїм сусідом по кімнаті, твоїм другом. Ти не схвалюєш?

— Він завжди на тебе поглядав.

— А ми ревниві?

— Само собою.

— Ой, не будь дитиною. Він чудова людина.

Вона знову заходжується витирати.