Розділ п’ятий

Не знаю, чи такого ефекту домагалася Даніела своєю інсталяцією, але на мене все це справило саме таке враження.

Ми всі бредемо тундрою нашого буття, наділяючи бозна-яким значенням те, що значення не має взагалі, а все те, що ми любимо й ненавидимо, все, у що ми віримо й за що боремось, за що вбиваємо, і за що вмираємо, таке ж безглузде, як зображення, які проектуються на оргскло.

На виході з лабіринту повторюється останнє відео — чоловік і жінка тримають за ручки свою дитину й біжать разом по зарослому зеленою травою пагорбі, під ясним блакитним небом — і на цьому тлі повільно з’являються слова:

Не існує нічого.

Усе — лиш сон.

Бог, людина, всесвіт, сонце, місяць, зорі без ліку — це сон, усе це тільки сон; вони не існують.

Не існує нічого, тільки порожнеча й ти...

Але ти — це теж не ти. Немає в тебе ні тіла, ні крові, ні кісток. Ти просто думка.

МАРК ТВЕН

Я заходжу ще в якийсь вестибюль, де решта моєї групи оточила пластиковий пакет, виловлюючи з нього свої мобілки.

Попереду, у просторій, яскраво освітленій галереї з блискучою дерев’яною підлогою, розмальованими стінами, скрипковим тріо... якась жінка в приголомшливій чорній сукні стоїть на підвищенні й промовляє до натовпу.

Аж через п’ять довгих секунд до мене доходить, що це Даніела.

Вона сяє, тримаючи келих червоного вина в одній руці й жестикулюючи другою.

— ...це просто найчудовіший вечір, і я така вдячна всім вам за те, що ви прийшли підтримати мій новий проект. Він символізує світ.

Даніела піднімає свій келих з вином.

— Salud!

Натовп відгукується і, поки всі п’ють, я рушаю до неї.

Зблизька вона дуже збуджена, світиться від радості й така наповнена життям, що я ледве втримуюся, щоб не гукнути її. Це Даніела, така ж енергійна, як і тоді, коли ми вперше зустрілися п’ятнадцять років тому, перш ніж наступні роки життя — буденність, радість, печаль, компроміс — перетворили її на жінку, з якою ми тепер спимо в одному ліжку: чудова мати, чудова дружина, яка все ж постійно притлумлює тоненький внутрішній голосок, який попискує, що все б могло бути й по-іншому.

В очах моєї Даніели тягар і відсторонення, які часом мене лякають.

Ця Даніела ширяє над землею.