Розділ п’ятий

Вони на диво реальні, кожна зірка міниться.

Одні близько, інші далеко, і час від часу якась зблискує і падає у безодню.

Я дивлюся на те, що в нас попереду.

Хтось у нашій групі бурмоче:

— О Боже!

Це лабіринт, виготовлений із прозорого оргскла, і, завдяки якомусь візуальному ефекту здається, що він безкінечний під огромом всесвіту й міріадами зірок.

По стінках котяться хвилі світла.

Наша група рушає вперед.

Лабіринт має п’ять входів. Я стою на стику їх усіх, спостерігаючи, як інші заходять — кожен в окремий вхід.

Вухо вловлює якийсь постійний низький звук — це навіть не музика, а швидше «білий шум», схожий на телевізійні перешкоди, якесь безперервне шипіння, що наче виходить десь із глибини.

Я вибираю собі вхід, і щойно заходжу в лабіринт, його стінки стають зовсім непрозорими.

Оргскло спалахує майже сліпучим світлом, навіть у мене під ногами.

Мить, і на деяких стінках з’являються відеокадри, які циклічно повторюються.

Народження — дитина кричить, мати плаче від щастя.

Засуджений до страти чоловік сіпається і корчиться в петлі.

Хуртовина.

Океан.

Простягається безкінечна пустеля.

Іду далі.

Потрапляю в тупики.