Розділ п’ятий

П’ятниця, другого жовтня.

Сьогодні ввечері.

Виходжу на вулицю. Знову дощить.

Зупиняю таксі.

Ця галерея кварталів за десять звідси, і поки ми їдемо Дамен-авеню, забитою таксі в розпал вечірніх веселощів, я відчуваю, що мої нерви не витримають напруги і я лусну.

Я вискакую з таксі й приєднуюсь до натовпу гіпстерів, який жваво просувається крізь крижану мжичку.

«Тріумф» — це колишній пакувальний завод, переобладнаний під мистецьку галерею. Черга з охочих туди потрапити розтяглася на півкварталу.

Через сорок п’ять хвилин, змучений, хапаючи дрижаки, я нарешті ховаюся від дощу, плачу 15 доларів за вхід, і мене та ще з десяток чоловік пропускають у вестибюль, де на стіні по периметру величезними літерами в стилі графіті написане ім’я та прізвище Даніели.

За п’ятнадцять років нашого життя разом ми з Даніелою на які тільки виставки й презентації не ходили, але такого я ще не бачив.

Раптом з непомітних дверей у стіні з’являється якийсь худорлявий бородань.

Світло тьмяніє.

Він каже:

— Я Стівен Конкой, продюсер того, що ви зараз побачите. — Він відриває пластиковий пакет із рулону на дверях. — Телефони побудуть в пакеті. Ви їх отримаєте на виході.

Пакет для телефонів іде по колу.

— Кілька слів про наступні десять хвилин вашого життя. Художниця просить вас припинити інтелектуальний аналіз і спробувати сприйняти її інсталяцію на емоційному рівні. Ласкаво просимо до «Хитросплетіння».

Конкой узяв пакет з телефонами й відчинив двері.

Я увійшов останнім.

На якусь хвилю наша групка скупчується в темному тісному проході, який стає чорним, мов смола, а луна від звуку різко зачинених дверей свідчить про те, що ми в якісь великій, схожій на складське приміщення, кімнаті.

Мій погляд прикутий до стелі, бо там мерехтять якісь світлові точки.

Зорі.