Розділ чотирнадцятий

Я бачу себе за три метри від себе, одна рука на вимикачі, в іншій — пістолет, націлений на мене.

На ньому тільки труси.

Руки закривавлені.

Він обходить диван, тицяючи пістолет мені в обличчя, і тихо каже:

— Роздягайся.

Я впізнаю його по шраму на обличчі.

У французькі двері мені видно, що робиться позаду мене.

Світла лампи достатньо, щоб побачити на веранді купу одягу — черевики «Тімберденди» і бушлат — та ще одного Джейсона, який лежить на боку, головою в калюжі крові, з перерізаним горлом.

Він каже:

— Я не повторюватиму.

Я починаю розстібати сорочку.

— Ми знайомі, — кажу.

— Ще б пак.

— Ні, я про шрам на твоєму обличчі. Два дні тому ми разом пили пиво.

Я бачу, що він розуміє, про що я кажу, але це на нього не впливає так, як я сподівався.

Він каже:

— Це не змінить того, що має статися. Це кінець, брате. Ти зробив би так само, і ти це знаєш.

— Ні, насправді я б цього не робив. Спершу збирався, але не робитиму.

Я витягаю руки з рукавів і кидаю йому сорочку.

Я знаю, що він задумав: перевдягтися в мій одяг. Піти до Даніели, видавши себе за мене. Йому доведеться знову різонути себе по тому шраму, щоб це виглядало, як свіжа рана.