Розділ чотирнадцятий

— А інші Джейсони?

— Не знаю. Думаю, вони попленталися за мною.

— Скільки їх.

— Поняття не маю, — він повертається до Даніели. — Я отримав усе, що хотів, крім тебе. А думки про тебе не давали мені спокою. Чим би могли стати. Ось чому...

— Треба було тоді залишитися зі мною п’ятнадцять років тому, коли в тебе був шанс.

— Тоді б я не побудував куб.

— Ну й нічого б страшного не сталось. Ти тільки глянь. Хіба робота всього твого життя принесла комусь щось, крім болю?

— Кожна мить, кожен подих містить вибір, — пояснює він. — Та життя недосконале. Ми робимо неправильний вибір. Отож і живемо усе подальше життя, про щось шкодуючи. Чи може бути щось гірше? Я побудував дещо, завдяки чому можна забути про цей жаль. І знайти світи, де ти зробив правильний вибір.

Даніела каже:

— В житті це не спрацьовує. Ти живеш зі своїм вибором і отримуєш урок. Цю систему не обдуриш.

Дуже повільно я переношу вагу на ноги.

Але він помічає це й каже:

— Навіть не думай.

— Ти збираєшся вбити мене просто на їхніх очах? — питаю. — Справді?

— У тебе були надзвичайні мрії, — каже він мені. — Ти б міг залишитися в моєму світі, в житті, яке я побудував, і здійснити їх.

— Он, значить, яке ти знайшов для себе виправдання?

— Я уявляю хід твоїх думок. Той жах, з яким ти стикаєшся щодня, сідаючи на поїзд, щоб потрапити на лекції. Ти думаєш: «Невже оце і все?» Може, в тебе вистачає мужності прийняти це. А може й ні.

— Не тобі судити... — кажу я.

— Якраз таки мені судити, Джейсоне, бо я — це ти. Може, ми й розгалузились у різні світи п’ятнадцять років тому, та однак ми пов’язані. Твоє призначення не в тому, щоб викладати фізику старшокурсникам. Не в тому, щоб такі люди як Раян Голдер, отримували визнання, яке по праву належить тобі. Ти здатен зробити все. Я знаю, бо я це все зробив. Подивись, що я побудував. Я міг би щодня прокидатись у твоєму особняку й милуватися собою в дзеркалі, бо я досяг усього, чого хотів. А ти можеш сказати те ж саме? Чого досяг ти?

— Я побудував життя із ними.