Розділ чотирнадцятий

Онде.

Я бачу те, що муляло мені очі з кухні.

Воно ще ворушиться, коли я наближаюся.

Воно більше, ніж здавалося спершу.

Завбільшки з людину.

Ні.

Боже.

Та це людина.

Шлях, яким він повз, відмічений смугами крові, котра здається чорною при світлі зірок.

Він стогне, намагаючись повзти до веранди. Навряд чи він туди добереться.

Я підходжу до нього, стаю на коліна.

Це — я, той самий бушлат, рюкзак із «Лабораторій швидкості», нитяна обручка.

Однією рукою він тримається за живіт. Вона вся залита ще паруючою кров’ю. Він дивиться на мене неймовірно розпачливими очима.

Я питаю:

— Хто зробив це з тобою?

— Один із нас.

— Як ти мене знайшов?

Він викашлює бризки крові.

— Допоможи мені.

— Скільки вас тут?