Розділ чотирнадцятий

— Те, що він сказав, коли ми повертались. Так не було відтоді, як з’явився Джейсон-2. Тебе неможливо замінити. Навіть тобою. Я все згадую, як ми вперше зустрілися. У ту мить нашого життя ми могли пересіктися з ким завгодно. Але ти з’явився на тій вечірці й урятував мене від того придурка. Я знаю, що частина нашої історії — це чиста фізика, іскра між двома контактами. Але друга частина — це просто диво. Диво в тому, що ти увійшов у моє життя саме в потрібну мить. Саме ти, а не хтось інший. У якомусь сенсі, це навіть більше диво, ніж та іскра сама по собі. Те, що ми взагалі знайшли одне одного.

— Це надзвичайно!

— І ось я бачу, що те ж саме сталося вчора. Із усієї купи Джейсонів тільки ти додумався утнути оту божевільну штуку в закусочній, щоб опинитися в поліції, де ми нарешті так благополучно зустрілися.

— Тобто ти хочеш сказати, що це доля.

Вона усміхається.

— Здається, я хочу сказати, що ми вдруге знайшли одне одного.

Ми знову кохаємось і засинаємо.

Глупої ночі вона будить мене й шепоче мені на вухо:

— Я не хочу, щоб ти їхав.

Я повертаюсь і дивлюся на неї.

Її очі широко розплющені в темряві.

У мене болить голова.

У роті сухо.

Я перебуваю в тому непевному стані між сп’янінням і похміллям, коли задоволення повільно перетворюється на біль.

— Може, ми просто поїдемо далі?

— Куди?

— Я не знаю.

— А що ми скажемо Чарлі? У нього є друзі. Може, й дівчина. Так і скажемо йому, щоб він усе це забув? Зрештою, йому подобається в школі.

— Я знаю, — каже вона. — І мені від цього гидко, але так, це те, що ми йому скажемо.

— Місце, де ми живемо, наші друзі, наша робота — ці речі нас визначають.