Розділ чотирнадцятий

«Я повбиваю їх усіх заради тебе й покінчу з цим. Тільки скажи. Я зроблю для тебе все».

Я більше не хочу це читати, блокую всі номери, видаляю всі повідомлення.

Але одне повідомлення якось особливо впадає мені в очі.

Воно не з невідомого номера.

Воно від Джейсона.

Номер мого мобільного. Увесь цей час він користувався моїм телефоном. Із тієї ночі, коли він напав на мене на вулиці.

«Тебе немає дома. Ти не відповідаєш по телефону. Ти мусиш знати. Все, що я можу сказати, це те, що я люблю тебе. Саме тому. Час, який я провів із тобою, був найкращим у моєму житті. Будь ласка, зателефонуй мені. Вислухай мене».

Я вимкнув телефон Даніели і сказав Чарлі, щоб він вимкнув свій.

— Доведеться вимкнути їх назавжди, — кажу я. — Якщо вони будуть увімкнені, будь-хто з них зможе нас вистежити.

Коли пообіддя перейшло у вечір, а сонце почало хилитися до горизонту, ми вже їхали безкрайніми просторами Нортвудс.

Дорога порожня.

Тільки наша.

Ми часто проводили літні канікули у штаті Вісконсин, але ніколи не забивалися так далеко на північ. Тим більше взимку. Ми долаємо милі, не зустрічаючи жодних ознак цивілізації. А кожне місто, через яке ми проїжджаємо, здається меншим за попереднє — роздоріжжя серед порожнечі.

У джипі «Черокі» повисає гнітюча тиша, і я не знаю, як її порушити.

Точніше, не наважуюсь.

Усе життя тобі торочать, що ти унікальний. Особистість. Що на всій планеті немає іншого тебе.

Це — гімн людства.

Але на мене це більше не розповсюджується.

Чому Даніела повинна любити мене більше, ніж інших Джейсонів?

Я дивлюся на неї на передньому пасажирському сидінні, і мучуся від невідомості, що вона тепер думає про мене, що відчуває.