Розділ чотирнадцятий

Я підводжуся з дивана, підкидаю в багаття ще одне поліно й пробираюся через кухню на другий кінець будинку. Під моєю вагою скрипить паркет.

У цій кімнаті так холодно, що тут не заснеш. Але Даніела застелила ліжка нагорі й позносила сюди всі ковдри, які познаходила в шафах.

Стіни оббиті дерев’яними панелями.

В кутку світиться калорифер, наповнюючи повітря запахом горілої пилюки.

Із ванної доноситься якийсь звук.

Ридання.

Я стукаю в пустотілі двері.

— Даніело?

Я чую, як вона затамовує віддих.

— Що?

— Можна мені увійти?

На мить вона затихає.

Потім клацає замок.

Я знаходжу Даніелу, яка скоцюрбилася в кутку біля старої ванни на левових лапах, коліна притиснуті до грудей, очі червоні й підпухлі.

Я ніколи не бачив її такою — тремтячою, зламаною.

— Я не можу. Я просто... я не можу, — каже вона.

— Що не можеш?

— Ось ти тут, переді мною, і я так сильно тебе люблю, а потім я починаю думати про всі ті інші твої версії, і...

— Їх тут немає, Даніело.

— Але вони рвуться сюди.