Розділ тринадцятий

Я прошу Даніелу зачекати, виходжу з машини й іду до свого сина.

Він підводиться і збентежено дивиться на мене.

На мою подобу.

Я міцно стискаю його в обіймах і кажу, забувши про все на світі:

— Боже, як я за тобою скучив.

— Що ти тут робиш? — питає він. — Що з машиною?

— Ходімо, нам треба йти.

— Куди?

Але я просто беру його за руку й підштовхую до відчинених пасажирських дверей «Ескалейда».

Він залазить перший, я — слідом, зачиняю за нами Двері.

Водій озирається і питає із сильним російським акцентом:

— Куди тепер?

Дорогою з поліцейського відділка я надумав один варіант — велике й гамірне місце, де ми можемо легко змішатися з натовпом, навіть якщо хтось із тих Джейсонів і ув’яжеться за нами. Пробую, чи можна його завбачити. У мене три запасні варіанти — ботанічний сад Лінкольн-парк-консерваторі, оглядовий майданчик на Вілліс Тауер і кладовище Роузгіл. Найбезпечнішим і найнесподіванішим видається Роузгіл. Також мене тягне на Вілліс Тауер і в Лінкольн Парк. Отож я іду всупереч інстинкту і таки схиляюсь до першого варіанту.

Я кажу йому:

— Торговий центр «Вотер тауер плейс».

Їдемо в місто у цілковитій тиші.

Коли вже видніються споруди центру міста, починає вібрувати мобілка Даніели.

Вона дивиться на екран, а потім повертає його так, щоб я міг прочитати повідомлення, яке щойно надійшло.

Це якийсь незнайомий номер 773.

«Даніело, це Джейсон. Я пишу тобі з чужого номера, але поясню все при зустрічі. Ти в небезпеці. Ти і Чарлі. Де ти? Будь ласка, зателефонуй мені якомога скоріше. Я дуже вас люблю.»