Розділ тринадцятий

Часу на оформлення дозволу немає, просто попросись у вбиральню, виходь і будь біля школи. Ми будемо на чорному „Ескалейді“. Побачимось через 10 хвилин».

Наш водій виїжджає з парковки на вулицю, яку вже очистили від снігу, і тепер тротуар сохне під яскравим зимовим сонцем.

Через пару кварталів проїжджаємо темно-синю «Хонду» Даніели.

За нею, через дві машини, я бачу чоловіка, як дві краплі води схожого на мене, який сидить за кермом білого фургона.

Обережно виглядаю в заднє вікно.

Позаду нас їде машина, але дуже далеко, і я не можу розібрати, хто там за кермом.

— Що там? — питає Даніела.

— Хочу переконатись, що за нами ніхто не їде.

— А хто може за нами їхати?

Її телефон вібрує, отримавши повідомлення, і даючи мені можливість не відповідати на її питання.

ЧАРЛІ, зараз:

«Усе добре?»

Я відповідаю:

«Усе гаразд. Пояснення при зустрічі».

Я обнімаю Даніелу й міцніше пригортаю до себе.

Вона каже:

— У мене таке враження, що я сплю, мені сниться кошмар, а я ніяк не можу прокинутися. Що відбувається?

— Ми поїдемо в безпечне місце, — шепочу я. — Де зможемо поговорити сам на сам. І тоді я розповім вам із Чарлі все.

Школа Чарлі — це неоковирна цегляна будівля, щось середнє між божевільнею і замком у стилі стімпанк.

Коли ми під’їжджаємо, він сидить на сходах перед входом у школу й дивиться в телефон.