Розділ тринадцятий

Що я пройшов крізь пекло, щоб зараз отак сидіти між ними.

Я починаю з мого викрадення в ту хрустку жовтневу ніч, коли мене примусили під дулом пістолета вести машину до закинутої електростанції в Південному Чикаго.

Я розповідаю про свій страх, про те, як думав, що мене збираються вбити, про те, що натомість прокинувся в ангарі секретної наукової лабораторії, де люди, яких я ніколи не бачив, виявляється, не тільки знали мене, а ще й з нетерпінням чекали на моє повернення.

Вони прислухаються до кожної деталі моєї втечі з «Лабораторій швидкості» тієї першої ночі, і мого повернення в наш будинок на Елеанор-стріт, будинок, який не був моєю домівкою, де я жив самотою, як людина, котра вибрала шлях присвятити усе життя своїм науковим дослідженням.

Світ, в якому ми з Даніелою ніколи не одружувалися, а Чарлі ніколи не народжувався.

Я розповів Даніелі, як я зустрів її двійника на художній інсталяції в Бактауні.

Як мене схопили й заточили в лабораторії.

Як ми з Амандою втекли в кубі.

Я описую мультивсесвіт.

Кожні двері, в які заходив.

Кожен зруйнований світ.

Кожне Чикаго, яке було не зовсім моє, але яке на крок наближало мене до дому.

Про деякі речі я не згадую.

Те, про що я поки не насмілююсь розповідати.

Про дві ночі, які я провів із Даніелою після відкриття інсталяції.

Про те, як двічі був свідком її смерті.

Колись я розповім і про це.

Я намагаюсь уявити, що мусять відчувати Даніела й Чарлі, слухаючи цю історію.

Коли по щоках Даніели починають котитися сльози, я питаю:

— Ти віриш мені?