Розділ тринадцятий

Заднє сидіння, схоже, спеціально зробили незручним. Тут узагалі немає місця для ніг, коліна впираються в клітку, а самі сидіння зроблені з такої твердої пластмаси, що здається, ніби ти сидиш на бетоні.

Я дивлюся крізь заґратовані вікна, бачу, як повз нас пролітають знайомі сусідні будинки, і думаю, чи є бодай одна малесенька надія, нехай йому трясця, що все це спрацює.

Ми в’їжджаємо в гараж 14-го окружного поліцейського відділку.

Полісмен Гаммонд стягує мене з заднього сидіння і проводить через кілька сталевих дверей у відділ реєстрації.

З одного боку кімнати стоїть ряд столів зі стільцями для затриманих. Перегородкою з плексигласу вони відділяються від робочої зони з іншого боку кімнати.

Кімната смердить блювотою і розпачем, залитими лізолом.

У цей ранковий час, крім мене, тут є ще один затриманий — жінка в дальньому кінці кімнати, прикута до столу. Вона маніакально розхитується, чухається, щипає себе.

Гаммонд знову обшукує мене, потім наказує сісти.

Він знімає наручник з моєї лівої руки, пристібає його до кільця, вмонтованого в стіл, і каже:

— Мені потрібно подивитися ваші водійські права.

— Я їх загубив.

Він записує це у своїх паперах, переходить до іншого кінця столу, вмикає комп’ютер.

Питає моє ім’я.

Номер соціального страхування.

Адресу.

Місце роботи.

Я питаю:

— А в чому конкретно мене звинувачують?

— Хуліганство й порушення громадського порядку.

Гаммонд починає заповнювати протокол затримання.