Розділ тринадцятий

— Що?

— Я так тебе кохаю.

Вона кладе слухавку.

У моїй самотній камері тільки тонкий, як папірець, матрац на бетонній основі.

Унітаз.

Раковина.

Відеокамера над дверима, яка спостерігає за мною.

Я лежу на ліжку під в’язничною ковдрою і дивлюся на пляму на стелі, на яку, мабуть, хто тільки не дивився в муках відчаю, розпачу й безсилля.

У моїй голові без упину проносяться різні варіанти того, що може піти не так і перешкодити Даніелі приїхати до мене.

Вона може зателефонувати Джейсону-2 по мобілці.

Він може зателефонувати їй між парами, просто щоб сказати «привіт».

Хтось із інших Джейсонів вирішить зробити якийсь крок.

Якщо станеться щось подібне, то весь мій план лусне, як мильна бульбашка.

У мене болить живіт.

Серце калатає.

Я намагаюся заспокоїтись, але мені не вдається укоськати всі ці страхи.

Цікаво, чи прорахував хтось із моїх двійників такий хід? Заспокоюю себе, сподіваючись, що навряд чи вони до такого додумались. Якби я сам минулої ночі в барі не побачив, як той агресивний п’яниця безпардонно чіплявся до жінок, а потім його випхав у шию охоронець, мені б і на думку не спало навмисне спровокувати свій арешт, щоб таким чином змусити Даніелу й Чарлі приїхати до мене в безпечне місце.

Те, що привело до такого рішення, було результатом унікального досвіду, який був тільки моїм.

Утім, я можу помилятися.

Я можу помилятися щодо всього.