Розділ тринадцятий

А я відповідаю їй так, як мені ще з мільйон років не спало б на думку сказати:

— Але ж як приємно викурити сигару після їжі.

Вона дивиться на мене крізь товсті скельця своїх окулярів, як на божевільного.

Підходить офіціантка, несучи горнятко кави, над якою звивається димок. Вигляд у неї надзвичайно розчарований.

Хитаючи головою, вона каже голосом матері, яка шпетить своє чадо:

— Знаєте, тут не можна цього робити.

— Але ж це так приємно.

— Ви хочете, щоб я покликала менеджера?

Я затягаюся ще.

Пахкаю димом.

Кухар — дебелий м’язистий хлопець з руками, вкритими татуюванням — повертається і дивиться на мене.

Я кажу офіціантці:

— Це чудова ідея. Вам доведеться піти й покликати менеджера, бо я не збираюся це припиняти.

Коли офіціантка йде, літня жінка, яка сидить біля мене, і якій я зіпсував сніданок, бурмоче:

— Який грубий молодик.

Вона кидає виделку, злазить з табурета й прямує до дверей.

Деякі інші відвідувачі, які сидять поблизу, вже почали звертати на мене увагу.

Але я собі курю, поки зі службового приміщення в кінці ресторану не виходить високий чоловік у супроводі офіціантки. На ньому чорні джинси, біла строга сорочка з плямами поту по боках і однотонна краватка, вузол якої ось-ось розв’яжеться.

Судячи з його жалюгідного вигляду висновую, що він працював усю ніч.

Він зупиняється позаду мене й каже: