Розділ тринадцятий

Іду назад через парк, прямуючи на північ у бік Логан-сквер.

У бік дому.

Заходжу в перший-ліпший магазин і купую сигару «Swisher Sweets» і запальничку.

У мене лишається 8,21 долара.

Мій бушлат мокрий від снігу.

Я знімаю його, чіпляю біля входу й прямую до стійки.

Ця місцина так природно й затишно сюди вписалася, наче була тут завжди. Атмосферу 1950-х років створює не червона вінілова оббивка кабінок і табуретів, і не фотографії завсідників у рамочках на стінах, які збиралися десятиліттями. Ця атмосфера з’являється, як мені здається, від того, що тут ніколи нічого не змінюється. І прямуючи до столу крізь хмари сигаретного диму, я відчуваю, як тут усе пропахло смальцем, свіжозвареною кавою і непозбутнім запахом минулого.

Крім кількох відвідувачів біля стійки, я помічаю двох полісменів у одній кабінці, трьох медсестер, мабуть, тільки-но після чергування, — в іншій, і літнього чоловіка в чорному костюмі, котрий з якоюсь нудьгою і впертістю втупився у свою чашку з кавою.

Я всідаюся за стійкою поближче до тепла, яке випромінюється з відкритого грилю.

До мене підходить поважного віку офіціантка.

Я знаю, що в мене, мабуть, вигляд бомжа й наркомана, але вона й виду не подає, не придивляється до мене, — просто приймає моє замовлення зі старомодною, характерною для середнього заходу, ввічливістю.

Так гарно сидіти тут усередині.

Вікна запотівають.

Холод виходить із моїх кісток.

Ця цілодобова закусочна всього за вісім кварталів од мого будинку, але я ніколи сюди не заходив.

Коли приносять каву, я обхоплюю чашку брудними пальцями, вбираючи в себе тепло.

Треба все розрахувати заздалегідь.

Все, що я можу собі дозволити — це чашка кави, два яйця і кілька грінок.

Намагаюся їсти поволі, але я просто вмираю з голоду.

Офіціантка явно жаліє мене, тож приносить трохи тостів безплатно.