Розділ тринадцятий

Виходжу на тротуар і швидко роззираюсь довкола.

Кілька відвідувачів бару розбрідаються, хто куди, більше надворі нікого.

Я не знаю, куди йти.

Мені нікуди йти.

У кишені дві дійсні готельні магнітні картки, але використовувати їх небезпечно. Інші Джейсони вже давно могли зробити собі копії. Сидять, мабуть, зараз у моєму номері й піджидають, коли я повернусь.

Раптом мене осяває: остання ампула схована в тому другому готелі.

Тепер можна про неї забути.

Рушаю тротуаром.

Друга година ночі, я просто падаю з ніг.

Скільки інших Джейсонів тиняються зараз цими вулицями, відчувають ті самі страхи, мордуються тими ж питаннями?

Скількох уже вбито?

Скільки їх зараз вийшло на лови?

Я не можу позбутися відчуття, що на Логан-сквер я не можу почуватися в безпеці навіть серед ночі. У кожному провулку, який я минаю, у кожному дверному отворі мені ввижається якийсь рух, здається, що хтось скрадається позаду.

Десь через кілометр я доходжу до Гумбольд-парку.

Пробираюся сніговими кучугурами.

Виходжу на застиглу галявину.

Я страшенно втомився.

Ноги гудуть.

У шлунку бурчить од голоду.

Я більше не можу йти.