Розділ тринадцятий

Місяць тому ми з цим чоловіком були однією людиною. Тобто, на дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих у нас була спільна історія.

Ми казали одне й те ж. Робили однаковий вибір. Відчували одні й ті ж страхи.

Одну й ту ж любов.

І коли він купує нам ще по пиву, я не можу відвести від нього погляд.

Я сиджу поряд із собою.

У ньому є щось таке, в реальність чого неможливо повірити.

Може тому, що я спостерігаю з неймовірної точки зору — дивлюся на себе, перебуваючи поза межами себе.

У нього вигляд сильної людини, і водночас — втомленої, знесиленої і переляканої.

Наче розмовляєш із другом, який про тебе все знає, але крім того, між вами ще існує якась нестерпна близькість. За винятком останнього місяця, між нами немає ніяких таємниць. Він знає про все погане, що я зробив. Кожну мою думку. Усі мої слабкості. Мої таємні страхи.

— Ми називаємо його Джейсон-2, — кажу я, — тобто це означає, що ми вважаємо себе Джейсоном-1. Оригіналом. Але ж ми не можемо обидва бути Джейсоном-1. А ще ж існують інші, які теж думають, що вони оригінал.

— Ніхто з нас не оригінал.

— Ні. Ми частинки цілого.

— Грані, — каже він. — Деякі сходяться дуже близько, майже стаючи однією й тією ж людиною, наче оце ти і я. А між іншими — цілі світи.

Я кажу:

— Це змушує подивитися на себе по-іншому, правда ж?

— Спонукає задуматися, хто ж тоді ідеальний Джейсон? І чи існує він?

— Усе, що можна зробити — це прожити свою найкращу версію, так?

— Щойно хотів сказати.

Барменша оголошує про закриття.

— Мало хто може цим похвалитися, — кажу я.