Розділ тринадцятий

Спотикаючись, збігаю кількома сходинками й потрапляю у кількасантиметрову ковдру свіжого снігу, ковзаючись на підмерзлому тротуарі.

Не встигаю відновити рівновагу, як із тіні між двома контейнерами для сміття вискакує якась постать.

На ньому такий само бушлат, як у мене.

Його волосся припорошене снігом.

Це я.

Лезо в його руці зблискує, відбиваючи світло вуличного ліхтаря, він підходить і наставляє ножа мені в живіт — ножа, який входить у стандартний рятувальний комплект рюкзака «Лабораторій швидкості».

Я насилу встигаю відхилитися, хапаю його за руку й щосили штовхаю на сходи, що ведуть у готель.

Він гепається на сходи саме тоді, як над нами розчахаються двері. Перед тим, як я даю дьору, мені в пам’ять врізається неймовірна картина: одна моя версія вискакує на ґанок із пістолетом, а ще одна — намагається підвестися зі сходів і гарячково обмацує навколо себе у пошуках ножа, який зник у снігу.

Цікаво, вони спільники?

Об’єдналися, щоб убивати кожного зустрічного Джейсона?

Я мчу між будинками, сніг заліпляє мені обличчя, легені горять.

Звертаю на тротуар наступної вулиці, оглядаюсь і бачу, як по провулку до мене наближаються дві тіні.

Я пробиваюся крізь заметіль.

Ані душі.

Вулиці порожні.

Десь неподалік чується вибух шуму — оплески, схвальні вигуки.

Біжу туди, проштовхуюсь через обідрані дерев’яні двері в якусь забігайлівку із стоячими місцями. Усі позадирали голови й витріщаються на ряд плоских екранів над баром, де в смертельному двобої четвертого кварталу зійшлися «Чикаго Булз» і гостьова команда.

Пролізаю в середину натовпу, щоб він накрив мене з головою.

Тут ніде сісти, ледве можна встояти, та я нарешті протоптую собі крихітну місцину під мішенню для дартс, аби лиш поставити ноги.

Усі вшнипились у гру, а я очима впиваюсь у двері.