Розділ тринадцятий

Я б удав, що мені відомо, що я тут зупинився.

Я б подзвонив у готель і попросив би з’єднати мене з номером Джесса МакКре.

Почувши мій голос на тому кінці дроту, я б зрозумів, що я тут, і відразу почепив би слухавку.

Потім, секунд через тридцять я б знову подзвонив портьє: «Вибачте, що я знову вас турбую, але я телефонував секунду тому і мене випадково роз’єднали. Чи не могли б ви мене з’єднати з... О чорт, який же то був номер кімнати?»

І якби мені пощастило, і портьє виявився б роззявкуватим ідіотом, то саме тут він би й вибовкнув номер моєї кімнати, перш ніж знову мене з’єднати.

Отже, перший дзвінок — щоб переконатися, що відповідаю саме я.

І другий дзвінок — коли той, хто дзвонив, почепив слухавку зразу після того, як довідався номер моєї кімнати.

Я встаю з ліжка.

Думка абсурдна, але я не можу її ігнорувати.

Невже я зараз іду сюди, щоб убити мене?

Я всуваю руки в рукави мого вовняного бушлата й прямую до дверей.

У мене голова йде обертом від страху, що я збожеволів, навіть якщо я й перехитрив сам себе. Може, я намагаюся знайти якесь надзвичайне пояснення для прозаїчної події — телефон двічі подзвонив у моєму номері.

Можливо.

Але після того чату мене вже нічим не здивуєш.

А раптом усе так і є, а я не хочу дослухатися до своєї інтуїції?

Тікати.

Негайно.

Я обережно відчиняю двері.

Виходжу в коридор.

Тут порожньо.