Розділ тринадцятий

Ніколи ще я не почувався так далеко від дому.

Дзвонить телефон, повертаючи мене до реальності.

Я підходжу до столу, знімаю слухавку на третій дзвінок.

— Алло?

Мовчання, ледь чутне дихання.

Кладу слухавку.

Підходжу до вікна.

Розсуваю штори.

Чотирма поверхами нижче — порожня вулиця, сніг так само валить валом.

Знову дзвонить телефон, але тільки раз.

Що за чорт.

Я всідаюся на ліжко, але ці дзвінки не йдуть мені з голови.

А раптом це якась моя версія хоче переконатися, що я у своєму номері?

По-перше, яким чином він знайшов би мене в цьому готелі?

Відповідь зринає швидко, і вона жахає.

У цей момент, мабуть, цілий натовп моїх версій на Логан-сквер робить те ж саме, що й він — обдзвонює всі найближчі мотелі й готелі в пошуках інших Джейсонів. І це не удача, що він знайшов мене. Це — статистична ймовірність. Навіть жменька Джейсонів, зробивши з десяток дзвінків кожен, запросто накриє всі готелі в межах кількох кілометрів од мого дому.

Невже той портьє видав йому номер моєї кімнати?

Він міг це зробити й ненавмисно. Того мужика внизу, який слухає трансляцію гри «Чикаго Булз» і запихається китайською їжею, могли просто обдурити.

А як би я його обдурив? Якби це не я шукав сам себе, то ім’я, під яким я зареєструвався, мабуть, захистило б мене. Але ж усі оці мої версії чудово знають ім’я батька моєї матері. Тут я лопухнувся. Якщо моєю першою думкою було використати це ім’я, то й для іншого Джейсона ця думка також була першою. Отож, припустимо, що я знав ім’я, під яким я міг зареєструватися. Що б я робив далі?

Портьє просто так не назвав би номер моєї кімнати.