Розділ тринадцятий

І всі ми хочемо одного й того ж — отримати назад своє життя.

Господи.

Наше життя.

Нашу сім’ю.

А що, як більшість цих Джейсонів такі ж самі, як я? Пристойні чоловіки, які хочуть повернути те, що в них забрали. І якщо це так і є, то чому я маю більше право на Даніелу і на Чарлі, ніж вони?

Це не просто гра в шахи. Це гра в шахи проти самого себе.

Я не хочу про це так думати, але нічого не можу вдіяти. Інші Джейсони хочуть те, що для мене найдорожче у світі — мою сім’ю. І це робить їх моїми ворогами. Мене мучить питання, як повернути своє життя. Чи мушу я вбити якусь свою версію, якщо тільки таким чином зможу прожити з Даніелою решту життя? А інші мої версії теж мусять?

Я уявляю, як вони сидять у своїх самотніх готельних номерах, або тиняються засніженими вулицями, або видивляються на мій будинок і сушать собі голову такими ж думками.

І ставлять собі ті ж самі питання.

Намагаються спрогнозувати наступні кроки своїх двійників.

Поділитися тут не вийде. Це суперництво, гра з нульовою сумою, де переможцем буде лише один з нас.

Якщо хтось із нас полізе напролом, якщо все вийде з-під контролю, а Даніела або Чарлі будуть поранені, або загинуть, тоді не виграє ніхто. Ось чому я бачив таку мирну картину, заглядаючи у вікна свого будинку кілька годин тому.

Ніхто не знає, який крок зробити, тож ніхто не вступає в гру проти Джейсона-2. Це класична пастка, чиста теорія ігор.

Жахливий повтор «дилеми в’язня»: чи можна перехитрити самого себе?

Я в небезпеці.

Моя сім’я в небезпеці.

Але що ж мені робити?

Якщо будь-який мій крок, про котрий я тільки подумаю, обов’язково буде передбачений, а то й зроблений, перш ніж я пальцем ворухну, то яка з того користь?

Я ніби вискакую з власної шкіри.

Найгірші дні в кубі — коли вулканічний попіл сипався мені на голову, коли я мало до смерті не замерз, коли я зустрів Даніелу в такому світі, де вона ніколи імені мого не вимовляла — і ті не зрівняються з ураганом, який вирує всередині мене.