Розділ дванадцятий

Прокидаюся аж у пообіддя, потім сідаю на поїзд і їду на південь.

В електростанції тихо, промені сонця косо падають у вікна генераторної.

Сидячи у дверях куба, розгортаю записник.

Ще тільки прокинувшись, я все думав про те, що сказала Аманда у прощальному листі: я нічого не писав про те, що відчуваю.

Що ж, поїхали...

Мені двадцять сім років. Увесь ранок я працював у лабораторії, і справи йдуть так добре, що я мало не забуваю про вечірку. Останнім часом зі мною таке часто трапляється — забуваю про друзів, про світське життя, щоб викроїти кілька зайвих годин у чистій кімнаті.

Уперше я помічаю тебе в кутку невеликого дворика, коли я стою на якомусь настилі, попиваючи пиво «Корона» з лаймом, усе ще подумки в лабораторії. Мабуть, мою увагу привертає те, як ти стоїш — затиснута в куток високим, худорлявим хлопцем у вузьких чорних джинсах, який виділяється на тлі моїх друзів. Він художник, здається. Я навіть не знаю його імені, згадую тільки, як мій друг Кайл сказав: «О, цей хлопець жодної спідниці не пропустить».

Досі не можу пояснити, та коли дивлюся, як він теревенить із цією темноволосою, чорноокою жінкою в кобальтово-синій сукні — з тобою — спалах ревнощів просто поглинає мене. Несвідомо, шалено, мені хочеться йому врізати. Щось у мові твого тіла свідчить про дискомфорт. Ти не усміхаєшся, твої руки схрещені на грудях, і мені спливає думка, що тебе втягли в неприємну розмову, і що мені, з якогось дива, є до цього діло. Ти тримаєш порожній келих із залишками чогось червоного. Частина мене вимагає: «Піди й поговори з нею, врятуй її.» Друга частина верещить: «Ти нічого не знаєш про цю жінку, навіть її імені. Куди пхаєшся?»

Я бачу, як іду до тебе по траві, несучи новий келих із вином, і коли твої очі зустрічаються з моїми, я відчуваю, що в мене в грудях наче заклинює якийсь механізм, наче зіштовхуються світи. Я підходжу ближче, й ти береш келих з моїх рук так, наче ти мене по нього посилала, і подружньому всміхаєшся до мене, наче ми знаємо одне одного сто років. Ти намагаєшся представити мене Ділону, але ефектно відшитий кощавий джинсовий художник вибачається й линяє.

Тепер ми стоїмо вдвох у затінку огорожі, моє серце мало не вискакує з грудей. Я кажу: «Перепрошую, що перервав розмову, але скидалося на те, що вас треба було рятувати», а ти говориш: «Неймовірне чуття. Він симпатичний, але нестерпний». Я відрекомендовуюсь. Ти називаєш мені своє ім’я. Даніела. Даніела.

Я пам’ятаю тільки якісь уривки з того, що було сказане в наші перші хвилини разом. Переважно, як ти смієшся, коли я говорю тобі, що я атомний фізик, але без насмішки. Наче ця новина справді тебе захоплює. Я пам’ятаю, як вино зволожує твої губи. Я завжди знав, десь на інтелектуальному рівні, що наша відокремленість та самотність — це тільки ілюзія. Ми всі зроблені з одного й того ж — із розкиданих вибухом шматочків матерії, сформованої у полум’ї мертвих зірок. І лишень тієї миті з тобою я відчув це кожною своєю клітиною. І все це завдяки тобі.

Так, можливо, мені просто хотілося близькості, та ще мені було цікаво, чи не є оце магнетичне відчуття свідченням чогось глибшого. Про такий хід своїх думок я розважливо змовчав. Я пам’ятаю приємне сп’яніння від пива й тепло сонця, а потім, коли воно сідає за обрій, я відчуваю, як страшенно мені хочеться піти з цієї вечірки разом із тобою, але в мене не вистачає духу запропонувати. І тоді ти кажеш: «У мого друга сьогодні ввечері відкриття галереї. Хочете піти?»

А я думаю: «Я піду за тобою куди-завгодно».

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 1

Я йду безкінечним коридором, промінь мого ліхтаря відбивається від стін.

Через якийсь час я зупиняюся перед якимись дверима, такими ж, як і всі інші.

Одними з трильйонів, трильйонів, трильйонів.

Моє серце калатає, долоні мокріють.

Я не хочу більше нічого.

Тільки мою Даніелу.