Розділ дванадцятий

Знайомі будинки глузують з мене.

Навіть повітря на смак, як брехня.

Бо це не моє місто.

Воно — наше.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 6

Я починаю все спочатку.

Усю ніч я самотою тиняюсь вулицями.

Приголомшений.

Переляканий.

Чекаю, поки з мене вивітриться препарат.

Я їм у цілодобовій закусочній, і на світанку їду поїздом у Південний бік.

Коли я йду на закинуту електростанцію, мене помічають три підлітки.

Вони по той бік дороги, але в цей час вулиці порожні.

Вони щось кричать мені.

Глузують і сиплять образами.

Я не звертаю на них уваги.

Прискорюю ходу.

Але коли вони переходять дорогу і прямують у мій бік, я розумію, що потрапив у халепу.

Спершу я подумую про втечу, але вони молоді і явно швидше бігають. У мене пересихає в роті, й рефлекс «бий чи тікай» впорскує першу порцію адреналіну в організм. Та вже за мить мені спадає на думку, що не варто витрачати сили.

Вони наздоганяють мене на околиці міста, де закінчуються будинки й починається депо.