Розділ дванадцятий

Чи зможу дивитися в очі Даніелі, не згадуючи про жах на обличчі її справжнього чоловіка за дві секунди до того, як я забрав його життя?

Ні.

Ні.

Розуміння роздавлює мене — болюче, ганебне, але яке приходить саме тієї миті, коли я так його потребую.

Почуття провини й найдрібніші відмінності перетворять моє життя тут на пекло. У нагадування не тільки про те, що я накоїв, а й про те, що я так і не отримав.

Цей світ ніколи не стане моїм.

Я не здатен на це.

Я не хочу цього.

Я не така людина.

Мене не повинно тут бути.

Коли я, похитуючись, виходжу зі спальні, то розумію, що навіть думати про таке було відмовою від пошуків моєї Даніели.

Наче сказати їй, що я відпускаю її.

Що вона недосяжна.

Можливо, так воно і є. Може, мені так і не вдасться знайти дорогу до неї, до Чарлі й до мого прекрасного світу. До тієї єдиної піщинки на безмежному березі.

Але в мене ще є дві ампули, і я не здамся, поки не використаю їх.

Я йду в секонд-генд і купую новий одяг — джинси, фланелеву сорочку, чорний бушлат.

Потім — туалетне причандалля в аптеці, а ще записник, пачку ручок і ліхтарик.

Я оселяюся в мотелі, викидаю свій одяг, і приймаю найдовший душ у житті.

З мене стікає сіра вода.

Я стою перед дзеркалом, виглядаю майже, як завжди, хіба що від поганого харчування трохи випинаються вилиці.