Розділ дванадцятий

Мені спадає на думку: а чи так уже я від нього відрізняюся? Може, ми обидва загубилися у світах, котрі з якихось непідвладних нам причин більше не збігаються з нашою ідентичністю?

Але найстрашнішими є миті, які виникають із дедалі загрозливішою наполегливістю. Миті, коли думка про чарівний куб навіть мені здається маячнею божевільного.

Якось увечері я проходжу повз винну крамницю й розумію, що в мене вистачає грошей на пляшку спиртного.

Я випиваю цілу півлітрову пляшку шотландського віскі «J&B».

Приходжу до тями в хазяйській спальні дому 44 на вулиці Елеанор-стріт, витріщаючись на Джейсона й Даніелу, які сплять у своєму ліжку під купою ковдр.

Годинник на приліжковій тумбочці показує 3:38 ранку, і хоч у будинку стоїть мертва тиша, я такий п’яний, що чую, як пульс б’ється об мої барабанні перетинки.

Я не можу второпати, яким побитом мене сюди занесло?

Єдине, що крутиться в голові, — що в мене це було.

Колись дуже давно.

Ця прекрасна мрія про життя.

І цієї миті, коли кімната йде обертом, а сльози заливають обличчя, я не можу згадати, чи те моє життя було реальне, а чи вигадане?

Я підходжу до того краю ліжка, де лежить Джейсон. Мої очі поступово звикають до темряви.

Він мирно спить.

Я з такою силою прагну того, що належить йому, що просто відчуваю це на смак.

Я зроблю все, щоб отримати це життя. Щоб зайняти його місце.

Я уявляю, як я його вбиваю. Душу його до смерті, або всаджую йому кулю в голову.

Я бачу, як пробую зайняти його місце.

Намагаюся сприйняти цю версію Даніели за свою дружину. Цього Чарлі — за свого сина.

Чи зможу я відчути, що це мій дім?

Чи зможу я спати ночами?